Ми з Володимиром познайомилися ще в молодості, на танцях у будинку культури. Він був високий, гарний, умів гарно говорити. Я тоді працювала в школі вчителькою молодших класів, він — на заводі майстром.
— Одарко, ти найгарніша тут, — сказав він мені тоді, запрошуючи на вальс. — Дозволь провести тебе додому?
Я погодилася. Так і почалося. Весілля було скромне, але радісне. Народилася Анна. Я кинула роботу на деякий час, щоб доглядати дім, виховувати дочку. Володимир обіцяв, що все буде добре.
— Ти тільки тримай усе в порядку, а я забезпечуватиму, — казав він часто.
Але з роками все змінилося. Він почав затримуватися на роботі, приходити пізно.
— Знову нарада? — питала я.
— Так, люба, справи, — відповідав він коротко.
Я терпіла. Бо любила. Бо вірила.
Коли Анна вийшла заміж за Дмитра, ми раділи. Валентина тоді здавалася доброю жінкою, завжди з посмішкою.
— Тепер ми родичі, Одарко, — казала вона. — Треба дружити сім’ями.
Але поступово я помічала, як Володимир дивиться на неї інакше. Як вони перемовляються окремо на сімейних святах.
— Чому ти так довго з нею розмовляєш? — питала я іноді.
— Та про справи дітей, Одарко, не вигадуй, — відмахується він.
Я мовчала. Звикла мовчати.
Але того ювілею все змінилося.
— Ну що ти вагаешься, мій соколе? — голос Валентини просочувався солодкавим медом, наче вона смакувала кожне слово. — Твоя Одарка там гостей частує, пироги роздає, їй і в голові немає, що ти можеш на щось інше подивитися. Іди ближче, не бійся…
— Ох, Валюшо, ти ж знаєш, як я втомився від усього цього, — відповів Володимир низько, з хрипотою, ніби довго стримувався. — Від її вічного порядку, від того, як вона кожну копійку береже, наче це останнє. А в ти — справжній вогонь! Не те що моя, яка тільки й уміє, що мовчки все терпіти й мовчати.
— А коли ми нарешті в той санаторій поїдемо разом? — продовжила вона, і в голосі почулася жадібна нотка. — Ти ж обіцяв. Сказав їй, що на нараду в управління їдеш на кілька днів. Вона ж повірила, як завжди. Головне, щоб грошей дав. Твоя Одарка кожну гривню рахує, наче скарбниця державна, а нам з тобою треба жити гарно.
— Та візьму я все, що треба, — самовдоволено хмикнув він. — Знаю, де вона записи тримає. Думає, що хитра, а я все бачу. Зніму тихенько, скажемо потім — проблеми з рахунком чи ще щось. Вона в цих справах нічого не тямить.
— А з будинком у селі що? — не вгамовувалася Валентина. — Обіцяв же допомогти. Дмитрику з Анною тісно в тій маленькій квартирі, а ми б там облаштувалися гарно.
— Переоформлю все, як домовлялися, — відповів він упевнено. — Скажу Одарці, що довелося продати, щоб якісь справи закрити. Вона ж у мене звикла все приймати, не сперечатися.
Ці слова повисли в повітрі квартири, наче важкий дим, що проникав у кожну шпарину. Я стояла біля вікна, тримаючись за спинку стільця, і відчувала, як усе всередині мене ніби застигло в одному крижаному клубку.
Це був мій день народження, мій п’ятдесятий ювілей, який я планувала провести тихо, в колі найближчих, але Володимир наполіг на великому святі. «Треба ж показати людям, як ми живемо», — казав він тоді, усміхаючись тією своєю широкою усмішкою, якою колись умів зачарувати кого завгодно.
Квартира наша була в старій київській п’ятиповерхівці на Лівому березі, де двори завжди були наче колодязі — звуки відображалися від стін і летіли вгору, особливо з балконів.
У вітальні було душно, хоч ми й відчинили всі вікна. На столі стояли які я сама готувала кілька днів. Гості сиділи щільно — родичі, сусіди, колеги Володимира з роботи, кілька моїх подруг. Музика грала тихо, старі українські пісні, щоб створити настрій.
Я сиділа на почесному місці, у новій сукні, яку спеціально пошила до свята — світло-блакитній, з вишивкою по коміру. Усміхалася всім, підливала чай, частувала.
Але всередині вже давно відчувала, що щось не так. Володимир останнім часом став надто уважним до Валентини, матері нашого зятя Дмитра. Вона прийшла в яскравій квітчастій сукні, з високою зачіскою, і весь вечір намагалася бути в центрі уваги.
— За нашу дорогую Одарочку! — підняв келих Володимир на початку вечора, коли всі вже посідали. — За ту, що тримає наш дім у порядку, виховала чудову дочку і терпить мій характер стільки років!
Гості зааплодували. Я кивнула, подякувала. Але помітила, як його погляд ковзнув не до мене, а до Валентини, яка сиділа навпроти й поправляла волосся.
— Дякую, дорогий, — сказала я тихо, але він уже відвернувся, сміючись з кимось із колег.
Потім Валентина раптом поскаржилася на спеку.
— Ой, щось мені жарко стало, — голосно мовила вона, обмахуючись серветкою. — Володимире, будь ласка, вийди зі мною на балкон, провітритися? І заодно поговоримо про справи дітей, весілля ж нещодавно було, ще багато чого обговорити треба.
Володимир підхопився миттєво, ніби чекав на цю пропозицію.
— Звичайно, Валентино, з радістю! — відповів він голосно. — Одарко, ми на хвилиночку, свіжим повітрям подихаємо.
Я кивнула, продовжуючи розрізати домашній торт. Але всередині щось стиснулося. Вони вийшли на балкон, і я помітила, як Володимир акуратно прикривив двері, ніби хотів усамітнитися.
Але він не знав про маленьку особливість наших вікон. Верхня кватирка була трохи відчинена на провітрювання, і в тихому дворі звуки з балкону чудово долинали в кімнату.
Спочатку я не звертала уваги, розмовляла з гостями. Анна, наша дочка, сиділа поруч із Дмитром і усміхалася, хоч я бачила, що вона теж помітила щось дивне в поведінці батька.
— Мамо, все гаразд? — тихо запитала вона мене в якийсь момент.
— Так, доню, усе добре, — відповіла я, гладячи її по руці. — Насолоджуйся святом.
Але потім я встала, підійшла ближче до балконних дверей. Голоси стали чіткішими. І коли я почула перші слова, зрозуміла: це не просто розмова про справи.
Я тихо, щоб ніхто не помітив, опустила ручку дверей вниз — замок клацнув, зачиняючи їх на балконі. Там не було зовнішньої ручки.
Потім підійшла до магнітофона й вимкнула музику. Раптова тиша накрила кімнату.
Гості здивовано переглянулися. Моя подруга Оксана нахилилася до мене:
— Одарко, що сталося? Ти бліда якась.
— Зачекай, Оксано, — відповіла я. — Просто послухай.
І тоді голоси з балкону стали чітко чутними для всіх.
Саме той діалог, який я почула спочатку. Кожне слово падало в тиші кімнати, ніби камінь у воду, розходячись колами.
Анна сполотніла, схопилася за руку Дмитра.
— Тату… — прошепотіла вона. — Це що… це правда?
Дмитро сидів, стиснувши губи, дивлячись у підлогу. Його мати там, на балконі, говорила такі речі…
Інші гості завмерли. Тетяна Петрівна, сестра Володимира, відвела погляд. Сусід Іван кашлянув, але нічого не сказав.
Коли розмова на балконі дійшла до планів про гроші й будинок у селі, Анна не витримала.
— Як він може так говорити про тебе, мамо? — сказала вона голосно, зі сльозами на очах. — Після всього, що ти для нього зробила!
— Тихо, доню, — відповіла я, але голос мій був твердий.
А на балконі вже почулися якісь рухи.
— Одарко! Відчини! Застрягли ми тут! — гукнув Володимир.
Він постукав у скло, притиснувся до нього. І побачив нас усіх. Побачив обличчя гостей, дочки, зятя.
Валентина виглянула з-за його плеча й одразу відсахнулася.
Володимир почав гукати:
— Одарко, це жарт! Ми просто розмовляли! Відчини двері!
Я підійшла ближче до вікна, відчинила кватирку ширше.
— Володимире, — сказала я спокійно. — Ключі від квартири зараз кину тобі вниз. Куртку теж. А їхати ти можеш куди завгодно. Паспорт у тебе з собою, я знаю.
Дмитро встав.
— Не треба, Одарко Петрівно, — сказав він твердо. — Я сам заберу маму. І його теж, якщо треба. Мамо! — гукнув він у бік балкона. — Виходь. Ми їдемо додому.
— Ти все неправильно зрозумів! — почала Валентина, але голос її тремтів.
Я відчинила двері. Вони увійшли — червоні, розгублені.
Володимир одразу кинувся до мене:
— Одарко, люба, це все непорозуміння! Вона просто…
— Непорозуміння було те, що я стільки років вірила в наше спільне життя, — перебила я його. — Рахунок я вже заблокувала. Записи, які ти шукав, знищила. Речі твої зберу завтра й залишу біля під’їзду.
Гості почали тихо вставати, збиратися. Ніхто не хотів залишатися.
— Вибачте, Одарко, — сказала Оксана, обіймаючи мене.
— Дякую, Оксано, — відповіла я. — Ідіть додому. А ми з Анною залишимося.
Анна підійшла до батька.
— Тату, як ти міг? — запитала вона зі сльозами. — Маму так принижувати? Перед усіма?
— Доню, це не те, що ти думаєш, — почав він.
— Це саме те! — відповіла вона. — Іди. І не повертайся.
Володимир і Валентина пішли до дверей. Ніхто не провів їх поглядом схвалення. Тільки Анна кинула вслід:
— Ви самі все зруйнували. І не чекайте, що ми пробачимо.
Двері зачинилися. У квартирі стало тихо й легко.
Я сіла за стіл, налила собі чаю.
— Ну ось, — сказала я гостям, що ще залишалися. — Тепер можна й святкувати по-справжньому. Музику, будь ласка.
Хтось увімкнув пісню. І ми почали говорити, сміятися — уже по-іншому.
Того вечора я зрозуміла: життя тільки починається.
Після того вечора минув час. Розлучення пройшло швидко. Володимир не сперечався, йому було соромно навіть з’являтися.
— Мамо, ти молодець, — казала Анна часто. — Ти заслужила нове життя.
Дмитро перестав спілкуватися з матір’ю. Тільки іноді надсилав короткі привітання.
А я… Я змінила квартиру — переставила меблі, пофарбувала стіни в світлі тони, купила нові штори. Записалася на курси танців — навчилася сальси.
— Одарко, ти світишся, — сказала Оксана, коли ми зустрілися в кафе.
— Бо нарешті живу для себе, — відповіла я.
І знаєте, вести в танці не обов’язково чоловікові. Головне — міцно стояти на ногах і знати, куди йдеш.
Минуло вже більше року з того пам’ятного ювілею, коли я, наче в якомусь театральному дійстві, одним рухом руки змінила все своє життя. Спочатку було важко — ніби з дому вирвали частину мене самої.
Але час лікує, а робота лікує ще краще. Я повернулася до школи, де колись починала вчителькою молодших класів. Директорка, моя давня знайома, одразу взяла мене назад: «Одарко, діти тебе пам’ятають, приходять, питають».
І я пішла. Зранку — уроки, зошити, дитячі посмішки, після обіду — гурток малювання, де ми з малечею ліпимо з глини пташок і сонечка. Робота давала відчуття, що я потрібна, що я не просто «колишня дружина», а людина зі своїм місцем у світі.
Анна з Дмитром підтримували мене щодня. Анна дзвонила щоранку: «Мамо, як спала? Сьогодні до тебе заїдемо, борщу твого захотілося». Дмитро, хоч і переживав свою образу на матір, став мені майже як син.
Привозив продукти, лагодив крани, а одного разу навіть допоміг перевезти новий диван — старий я викинула, бо на ньому надто багато лежав Володимир.
— Мамо, ти розквітла, — казала Анна, обіймаючи мене на порозі. — Прямо дівчина! І зачіска нова, і сукня ця… Де купувала?
— У крамниці на базарі, доню, — сміялася я. — Не дорого, зате гарно сидить.
— А танці? — питав Дмитро з усмішкою. — Все ще крутите сальсу?
— Кручу, — відповідала я. — І знаєш, Дмитрику, там один вдівець є, Петро Іванович, пенсіонер з пенсією доброю, запрошує на каву. Поки що думаю.
Вони раділи за мене щиро. І я раділа, що в доньки така сім’я — тепла, дружна.
А потім, одного осіннього вечора, коли дощ дрібно стукав по даху, пролунав дзвінок у двері. Я саме чай заварювала, після роботи втомлена, але задоволена — день у школі був вдалий, діти намалювали мені цілу галерею малюнків. Подумала: мабуть, Анна з Дмитром, забули щось сказати по телефону.
Відчинила — і завмерла.
На порозі стояв Володимир. Постарівший, схудлий, у старій куртці, яку я колись йому купувала. Очі червоні, ніби не спав, або плакав — не зрозуміти.
У руках тримав целофановий пакет, з якого стирчала пляшка й коробка цукерок.
— Одарко… — прошепотів він хрипко. — Можна увійти?
Я стояла, тримаючись за двері, і не знала, що сказати. Серце заколотилося, ніби хотіло вистрибнути. Стільки місяців не бачила його, не чула, навіть не думала — ну, майже не думала
А тут він стоїть, живий, справжній, і дивиться на мене тими самими очима, якими колись дивився на танцях у будинку культури.
— Володимире… — нарешті видавила я. — Як ти… Що тобі треба?
— Поговорити, Одарко. Тільки поговорити. Я не надовго. Якщо не хочеш — піду. Але дай, будь ласка, сказати.
Я відступила вбік. Не знаю, чому. Може, через те, що він виглядав таким жалюгідним. Може, через те, що він все-таки батько Анни. Може, просто втомилася бути жорсткою.
Він увійшов, поставив пакет на підлогу в коридорі, зняв взуття — акуратно, як завжди робив. Пройшов у вітальню, сів на край стільця, ніби боявся забруднити мій новий диван.
Я залишилася стояти.
— Кажи, — сказала я. Голос вийшов твердіший, ніж я чекала.
Він підняв на мене очі. У них було стільки жалю, що я ледь не відвернулася.
— Одарко, я прийшов просити пробачення. Я… я все зрозумів. Пізно, але зрозумів. Те, що я зробив… то була найбільша помилка мого життя. Я думав… думав, що з Валентиною поверну молодість. Що в мені ще вогонь палає, що можу жити, як у двадцять п’ять. Вона ж така яскрава була, така… Сміялася, жартувала, обіцяла, що ми разом усе почнемо заново. А я повірив. Старий, повірив.
Він замовк, потер долонею обличчя.
— Ми прожили разом пів року. Може, трохи більше. Спочатку все було, як у кіно — поїздили, погуляли, вона витрачала гроші, які я… ну, ти знаєш, які. А потім… потім я зрозумів: їй нічого, крім грошей, не потрібно. Нічого. Ні мене, ні моїх розмов, ні моїх спогадів. Як тільки закінчилися кошти, як тільки я перестав приносити подарунки — все. Почала кричати, що я старий, що нічого не можу, що краще б я пішов. Я збирав речі й пішов. Куди? До друзів? Їх уже майже не лишилося після того вечора. До родичів? Соромно. Живу в орендованій кімнаті на околиці. І весь цей час думаю про тебе. Про те, як ти все тримала, як терпіла мої затримки, як зустрічала з роботи з гарячою вечерею. Як народжувала Анну, як ночами не спала, коли вона хворіла. А я… я все зруйнував.
Він встав, зробив крок до мене.
— Одарко, я не прошу повертатися. Розумію, що не заслуговую. Але якщо ти дозволиш… хоча б бачитися іноді. Хоча б поговорити. Мені нікуди йти, ні з ким. Я все зрозумів. Валентину бачити не хочу — згадувати гидко. А тебе… тебе я ніколи не переставав любити. Просто не цінував.
Я стояла й слухала, і всередині мене все переверталося. Розгубилася, як дівчинка. Бо він говорив щиро — я бачила. Очі не брехали. І згадувала наше життя: як ми разом квартиру цю купували, як саджали дерева під вікнами, як святкували Аннин випускний. Він був частиною мене. Батьком моєї доньки. І ось стоїть, просить пробачення, каже, що помилився.
— Володимире… — почала я, і голос мій тремтів. — Я не знаю, що сказати. Стільки болю ти мені завдав. Перед усіма. Перед Анною. Ти ж чув, що вона сказала тоді? Вона досі не може пробачити. І Дмитро… він тебе навіть не згадує.
— Я знаю, — кивнув він. — З Анною я теж хочу поговорити. Якщо дозволиш. Я не вимагатиму нічого. Просто… дай час подумати. Я чекатиму. Скільки треба — чекатиму.
Він нахилився, дістав з пакета коробку цукерок — ті самі, що я любила.
— Це тобі. А ні — то просто викинь.
Я взяла коробку — руки самі потягнулися.
— Сідай, — сказала я нарешті. — Чай хоч вип’єш?
Він сів. Ми пили чай мовчки спочатку. Потім почали говорити — про дрібниці. Не про Валентину. Не про той вечір.
Коли він пішов, я довго сиділа на кухні. Думала. Чи пробачити? Чи можна пробачити? Він батько Анни. Ми прожили разом життя — ціле життя. І він, здається, справді змінився. Чи ні? Чи це просто самотність говорить?
Наступного дня подзвонила Анні.
— Доню, — сказала я. — Володимир вчора приходив.
На тому кінці — тиша.
— І що? — нарешті запитала вона.
— Кається. Каже, що помилився. Що Валентина його викинула, як тільки гроші скінчилися. Просить пробачення.
— Мамо… — голос Анни був стриманий. — А ти що?
— Не знаю, доню. Розгубилася. Він же твій тато. І наш з тобою… був частиною сім’ї.
— Мамо, ти вже раз вирішила правильно. Подумай, чи треба тобі це зараз. Ми з Дмитром тебе підтримуємо в будь-якому рішенні. Але… будь обережна. Не поспішай.
Я поклала трубку й пішла на балкон. Дощ усе ще падав. Подумала про танці, про новий диван, про дітей у школі. Про те, як добре жити без постійного напруження, без чужих таємниць.
Минуло ще кілька тижнів. Володимир дзвонив іноді, питав, як справи. Приносив квіти — прості, польові. Не нав’язувався. Анна з ним поговорила — коротко, по телефону. Сказала: «Тату, час покаже».
А я… я все ще думаю. Чи можна склеїти те, що розбите? Чи краще залишити все, як є, і йти далі — на танці, до дітей, до нового життя?
Головна кратинка ілюстративна.
