Я прокинулася у палаті ледь розуміючи де я. Все було важко, але я відчувала полегшення, що найгірше позаду. Перше, що я зробила, це спробувала додзвонитися до чоловіка, Андрія. Він не брав слухавку. Я набрала доньку, Вікторію.
— Віко, привіт, — мій голос був слабкий. — Донечко, вже все позаду, все пройшло добре, лікарі оптимістично налаштовані.
— О, чудово, мамо! — її тон був радісний, але відсторонений, наче вона говорила про погоду. — От бачиш, усе нормально, а ти так хвилювалася! Ну, давай, па-па, я тут дуже поспішаю!
Вона поклала слухавку. Я відчула себе абсолютно самотньою, покинутою тими, кому присвятила все своє життя. Я лежала і намагалася впоратися з гірким усвідомленням того, що я не потрібна ні чоловікові, ні доньці.
Раптом двері палати відчинилися. Я побачила на порозі Артема, мого племінника. Він швидко окинув поглядом ліжка і рішуче підійшов до мого.
— Тітонько Світлано, чому ви мені не зателефонували? — запитав він, його обличчя було стурбоване.
— Артеме? Як ти тут опинився? — я не могла стримати сльози від несподіваної турботи.
— Дядько Андрій приїхав у гуртожиток. Він віддав мені ключі від вашої квартири, сказав, де ви лежите, і попросив передати ці ключі вам.
Я завмерла. У моїй голові одразу склався пазл. Ключі, поспіх, відсутність Андрія на зв’язку, байдужість Вікторії.
— Він просто поїхав? — запитала я, мій голос тремтів.
— Я не знаю, тітонько, — Артем передав мені металевий брелок. — Він був дуже неспокійний і сказав, що більше не може. Сказав, що ви самі про все здогадаєтеся.
У ту мить я усвідомила: чоловік, якого я кохала і з яким прожила багато років, просто залишив мене, як тільки я опинилася у скрутній ситуації. Він повівся так само, як моя рідна сестра.
Я відчула, як по щоці потекла сльоза. Але це була не сльоза розпачу, а сльоза прозріння. Поруч зі мною, біля мого ліжка, стояв Артем — хлопчик, перед яким я була дуже винна, і для якого моя доля була не байдужа.
— Артеме, — я взяла його за руку, — ти знаєш, що він поїхав і донька не дуже.
— Знаю, тітонько, — він м’яко стиснув мою руку. — Це не має значення. Ви — моя родина.
Це було найгостріше усвідомлення за все моє життя: ті, кого я вважала близькими, мене зрадили. А той, кого я колись була змушена відштовхнути, виявився найріднішим.
Мене звати Світлана. Історія, яка зі мною трапилася, аж ніяк не весела, але я вважаю, що закінчилася вона для мене все ж таки добре.
Усе почалося з того, що моя рідна сестра, Аліна, вирішила поїхати на заробітки до далеких країн. Аліна була розлучена, вона добре володіла двома іноземними мовами, але в її планах була одна перешкода — її син, Артем. Йому на той час було лише три рочки.
Аліна розповідала мені фантастичні історії про свої перспективи. Вона обіцяла, що надсилатиме значні суми для сина, а згодом, коли ґрунтовно влаштується, обов’язково забере його до себе. А поки що, вона благала мене, щоб я взяла Артема у нашу сім’ю.
— Світлано, ти моя єдина надія, — вона тримала мене за руки, — я знаю, що ви з Андрієм йому забезпечите тепло і турботу. Це лише на пів року, максимум на вісім місяців. Я тобі обіцяю!
Звичайно, мій чоловік, Андрій, не зрадів. Наша донька, Вікторія, взагалі сприйняла потенційне сусідство з племінником вороже.
— Мамо, навіщо нам чужа дитина? — питала Вікторія.
— Це ж мій племінник, доню, — намагалася я її переконати. — Аліна обіцяла, що це ненадовго і вона буде допомагати нам фінансово.
Зрештою, я їх обох умовила, посилаючись на обіцянки Аліни. Я запевняла їх, що це тимчасове рішення, і скоро Артем повернеться до своєї матері.
Перший час Аліна справді була дуже щедрою. Вона надсилала нам достатньо коштів для забезпечення Артема і навіть для невеликих сімейних потреб.
Але через пів року, коли добігав той самий термін, про який ми домовлялися, Аліна просто зникла зі зв’язку. Вона не відповідала на дзвінки, ігнорувала повідомлення. Я навіть почала хвилюватися, чи все з нею гаразд.
Разом із проблемами з сестрою почалися проблеми у стосунках із чоловіком та донькою. Вони почали наполягати на своєму.
— Світлано, що далі? — питав Андрій, його голос був сповнений роздратування. — Шість місяців минуло. Куди ти подінеш хлопчика? Ми ж домовлялися, що це тимчасово!
— Але ж його мати пропала! — відповідала я, почуваючись розірваною між ними. — Я не можу його просто залишити!
— Це не наші проблеми! — відрізала Вікторія. — Це не наш обов’язок!
Артем, мій племінник, був надзвичайно тихою і слухняною дитиною. Він ніколи нікому не створював проблем. Він чув усі ці розмови. Дитяче серце розуміло, що він нікому тут не потрібен. Він ріс у атмосфері напруги та відчуження.
Артем ніколи не скаржився, просто іноді, граючись із машинками, він плакав. У такі моменти я намагалася його розрадити. Він, притискаючись до мене, запитував:
— Тітонько Світлано, чому я такий? Чому мене ніхто не любить?
— Це неправда, сонечко, — відповідала я, обіймаючи його міцніше. — Я тебе люблю.
Особливо напруженими ставали мої стосунки з чоловіком. Він терпіти не міг мого племінника.
Я, як могла, захищала племінника від нападок чоловіка і двоюрідної сестри, але чим далі, тим важче мені це вдавалося. Атмосфера вдома стала нестерпною. Я усвідомила, що ця ситуація шкодить усім, а найбільше — Артему.
Мені довелося приймати дуже складне рішення. Я вирішила віддати Артема до спеціалізованої спортивної школи інтернату. Я розуміла, що там, принаймні, він буде захищений від постійних емоційних випробувань.
Коли документи вже були оформлені, і Артем переїхав, несподівано зателефонувала Аліна.
— Привіт, Світлано, — її голос був веселий, наче вона щойно повернулася з вечірки. — Вибач, що пропала, але я вийшла заміж! Усе чудово, у мене нове життя.
— Аліно, а як же Артем? — я намагалася зберегти спокій. — Ти плануєш його забрати?
— Забрати? Ні, — вона розсміялася. — Тут зовсім інший рівень життя, інший чоловік. Син мені зараз не потрібен. Це занадто складно.
Я розповіла їй, що Артем уже влаштований у спеціалізований заклад.
Аліна лише полегшено зітхнула.
— Ну, і слава Богу! — сказала вона. — Я знала, що ти подбаєш. Усе, мені треба бігти!
На цьому інтерес матері до сина зник на довгі роки. Вона перестала надсилати будь-які кошти і просто викреслила дитину зі свого життя.
Я ж не могла забути племінника. Я їздила до Артема дуже часто, намагалася забігати до нього після роботи. Що п’ятниці я забирала його додому на вихідні і канікули.
Я все-таки «приборкала» чоловіка і доньку, звернувшись до їхнього сумління. Вони, хоч і ставилися до хлопчика з підкресленою байдужістю, але припинили свої нарікання та докори на його адресу. А я дарувала йому максимум уваги і турботи.
Час летів непомітно. Вікторія закінчила школу, вступила до університету, потім швидко вийшла заміж і поїхала з чоловіком до столиці. Вона телефонувала рідко і лише з приводу своїх справ.
Артем теж вступив до інституту, жив у гуртожитку, грав у хокейній командф нашого міста. Ми з ним зустрічалися часто, зазвичай у нашій улюбленій маленькій кав’ярні біля моєї роботи. Ми говорили про його навчання, про його мрії. Я завжди була поруч.
— Тітонько Світлано, як ви тут? — питав він щоразу.
— Усе добре, Артеме. Головне, щоб ти добре вчився, — відповідала я.
Я вже майже змирилася з тим, що моя родина — це лише ми з Артемом. Я його любила, як рідного сина, і він відповідав мені взаємністю.
На черговій щорічній диспансеризації мені поставили невтішний діагноз. Я прийшла додому вся в сльозах. Андрій, мій чоловік, поставився до новини дивно. У його очах я прочитала якесь відчуження, наче він уже був готовий попрощатися зі мною.
— Світлано, ну ти ж не хвилюйся так, — сказав він, уникаючи прямого погляду. — Зараз медицина розвинена.
В стаціонар я повинна була приїхати через два тижні. Перед тим як їхати до лікарні, я зателефонувала Вікторії. Вона теж не була сильно засмучена, дізнавшись, що мені доведеться пройти складне лікування.
— Мамо, ну ти ж сильна. Усе буде добре, — промовила вона, явно не бажаючи продовжувати розмову.
Я лягала на медичну каталку далеко не в найкращому моральному стані, розуміючи, що виявилася непотрібною ні чоловікові, ні доньці. Я відчувала себе виснаженою і зневіреною.
Через тиждень мене виписали. Щодня Артем приходив до мене. Він приносив мені фрукти, йогурти та багато вітамінів.
— Артеме, де ти береш гроші на все це? — запитувала я.
— А, тітонько, я трохи підпрацьовую, — відмахувався він. — Мені потрібен був ноутбук для навчання, ось і назбирав.
Я знала, що він працює. Він був такий цілеспрямований і відповідальний.
Коли мене виписали, він допоміг мені дістатися до будинку. Я побачила, що Андрія немає. Усі його речі зникли. Він справді залишив мене.
Я подивилася на Артема, який стояв біля входу і тримав мою сумку.
— Артеме, — я вирішила, що тепер не буду ховати почуттів. — Переїжджай-но ти до мене з гуртожитку. Ми залишилися вдвох.
Артем мовчав, але в його очах була надія.
— І прости мене за те, що я колись була змушена віддати тебе до тієї школи, — прошепотіла я.
Артем міцно обійняв мене.
— Я ні на що не ображаюся, тітонько Світлано. Я все розумію. Ви — моя мама. Я вам дуже вдячний, насправді. То ж одна з найкращих спортивних шкіл, а скільки друзів вражень зборів і змагань у моєму житті є завдяки вам.
А я, відчуваючи його тепло і турботу, відповіла йому тихо, але з цілковитою впевненістю:
— Мені соромно, синку. Я обрала не тих.
Моє життя почалося з чистого аркуша. Без чоловіка, без доньки, але з людиною, для якої я була справді важлива. Я відчувала, що моя хвороба, яка здавалася кінцем світу, насправді стала каталізатором мого звільнення і повернення до справжньої родини.
Головна картинка ілюстративна
