Ми з маленького містечка. З роботою у нас не дуже, тільки можна десь поїхати на будову та заробити або працювати на державній роботі. Отак ми з чоловіком весь вік і пропрацювали, він в ЖЕКу, а я медсестрою в поліклініці. Статків не мали, жили від зарплати до зарплати, сина ростили.
А потім в чоловіка знайшли недугу, знаєте, як йому було, коли мріяв на пенсію вийти, рибалити, по гриби в ліс ходити, а тут вже все.
Син наш Василько тяжко це все переживав.
– Мам, чого ми такі бідні? Якби у нас було більше грошей, то ми б врятували тата! Я буду все робити аби у нас були гроші.
Я тішилася, що син такий заповзятий, але ж які у нас можуть бути статки?
– Я поїду за кордон, – сказав мені якось.
Я не відраджувала і хай їде, якщо хоче. Він хлопець толковий, то якось собі раду дасть. Казав, що буде телефонувати. Але його дзвінків не було довго, далі скаже кілька слів і то з якогось чужого номера, далі знову тиша.
Я вже не знала, що й думати, тільки молилася аби Бог дав йому добру долю, аби вернув його додому здорового і неушкодженого.
Моє ж життя йшло доволі рутинно – робота, а після неї підробіток в сусідському офісі.
І ось одного дня у мене на порозі з’явилася жінка, я тільки прилягла відпочити від домашніх справ, бо ж треба зараз і на другу роботу, як дзвінок у двері.
– Василь Павленко тут живе?
– Так, а що?
– Це ваше, забирайте. Чи ви думаєте, ми маємо вашу дитину годувати?
І вона мені згорток у руки, а сама пішла геть. Я думала, що жінка не при собі, але потім згорток заворушився і я побачила маленьке личко.
Я в магазин по суміш, по підгузки , а сама не розумію – звідки, якщо син мені й пів слова не казав, що у нього є дівчина! Я носила дитя, бо воно вередувало і вирішила, що на ранок піду в поліцію, бо ж треба матір розшукати.
Але мені не довелося цього робити, бо через годину чи й більше в двері знову подзвонили і на порозі стояла заплакана дівчина, вона буквально влетіла в квартиру і одразу до дитини.
– Малесенька моя, я думала, що матір її в дитячий будинок віддала.
І вона почала розказувати, що зустрічалася з моїм сином, коли ж він поїхав на заробітки, то зрозуміла, що при надії. Мати її була категорично проти того аби виховувати самим дитину.
– Я особисте життя налагоджувати буду, а хто в цьому вереску зможе жити? Роби, що хочеш, але дитину віддавай!
Юля, так звали дівчину, сказала, що не думала, що мати так вчинить і віддасть дитину нам.
– Я їй сказала, хто батько, от вона й прийшла.
Далі все було добре: я прийняла Юлю у нас, мати її жила собі зі своїм новим чоловіком і до нас носа не пхала. Коли син вкотре подзвонив з незнайомого номера, то я йому все й розказала. Він зрадів, просив попіклуватися про них, а він скоро приїде.
Ми зробили весілля, невеличке, для рідних була і сваха з чоловіком, світилася, мов нова копійка, а тоді й каже:
– Як добре, що я тоді до вас дитину принесла, бо так би й жили кожен окремо і на щось надіялися.
А мені дар мови відняло, адже, що Юля пережила, що я, а ця собі й раденька, що вона собі живе в своє задоволення. І як їй язик повернувся таке сказати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
