У вітальні тихо працював телевізор, але звук був приглушений. Оксана стояла біля дивана й тримала в руках світлу чоловічу сорочку. Від тканини тягнувся солодкий, різкий аромат жіночих парфумів. Не її.
— Саш, можна тебе на хвилину? — сказала вона рівно.
— Мм? — Олександр не відвів очей від екрана. — Що сталося?
Вона підійшла ближче й простягнула сорочку.
— Ти відчуваєш?
Він узяв тканину, понюхав, знизав плечима.
— Парфуми. І що?
— Вони не мої.
Олександр зітхнув, вимкнув телевізор і сів рівніше.
— Оксано, я весь день на роботі. У нас відділ — самі дівчата. Ліфт, коридор, наради. Хтось поруч стояв. Це ж не доказ чогось.
— Я не сказала, що це доказ, — тихо відповіла вона. — Я просто питаю.
— І що саме ти питаєш?
— Чи є в мене привід хвилюватися.
Він потер обличчя долонею.
— Ні. Немає. Я не роблю нічого такого.
Оксана кивнула, але сорочку не випускала. Вона пішла до ванної, зачинила двері й довго стояла, спершись на раковину. Їй здавалося, що під грудьми щось важке й холодне.
Через кілька днів у них була річниця. Дванадцять років. Вони сходили до ресторану, прогулялися набережною, говорили про відпустку. Оксана намагалася не згадувати той запах. Вона вирішила, що перебільшує.
Удома Олександр одразу пішов у душ. Телефон залишив на тумбочці. Пролунав сигнал повідомлення.
— Саш, тобі пишуть, — гукнула вона.
— Подивися, хто там, — відповів він крізь шум води.
Оксана взяла телефон. На екрані висвітилося: “Ірочка”.
Вона здивувалася. Її контакт у нього був записаний як “дружина”. Коротко й без зменшень.
Повідомлення було коротке: “Подзвони, коли звільнишся. Хочу повторити вчорашнє”.
Оксана не одразу зрозуміла сенс. Потім пальці ослабли, і телефон упав на килим.
— Хто там? — знову запитав Олександр.
— Вийди сам і подивися, — сказала вона, дивлячись на двері ванної.
Він вийшов у халаті, витираючи волосся рушником.
— Ти чого його кинула? — нахилився, підняв телефон, прочитав. — Це що за поведінка?
— Я теж хотіла б знати.
— Я не знаю жодної Ірочки, — швидко сказав він. — У мене навіть листування з нею немає.
— Повідомлення є.
— Номер незнайомий. Може, помилка?
— “Повторити вчорашнє” — це теж помилка?
Олександр мовчки прокрутив екран.
— Я нічого не видаляв. Ти ж бачиш. Немає історії.
— Мені байдуже, є вона чи немає, — тихо відповіла Оксана.
Вона зайшла до спальні. На стіні висів їхній портрет із десятиріччя шлюбу. Він тримав її на руках, вони сміялися. Вона пам’ятала, як соромилася фотографуватися — їй здавалося, що вона негарно виходить.
— Оксано, — покликав він, — давай спокійно поговоримо.
— Я переночую в мами, — сказала вона, не обертаючись.
— Ти серйозно?
— Так.
Вона швидко склала в сумку документи, зарядку, кілька речей. Коли він спробував узяти її за руку, вона відсмикнулася.
— Не треба.
На вулиці було прохолодно. Вона стояла біля під’їзду, набираючи номер матері.
— Я приїду, — сказала коротко.
У матері вона прожила понад два тижні. Олександр приходив, дзвонив, писав. Мати не відчиняла йому двері.
— Я ж казала, — повторювала вона.
Оксана просила не починати, але слова все одно звучали.
Вона намагалася не зустрічатися з чоловіком. Забрала частину речей, коли знала, що його немає вдома. Змінила маршрут до роботи.
Одного разу, проходячи повз його офіс, вона побачила його біля входу. Він стояв поруч із високою темноволосою жінкою. Вони розмовляли. Та щось жваво пояснювала, усміхалася.
Оксана не стала підходити. Вона просто розвернулася.
Того ж дня вона подала заяву на розірвання шлюбу.
Місяць тягнувся довго. Дзвінки, повідомлення, розмови з подругами. Вона почувалася втомленою.
За день до засідання суду Оксана зайшла в невелике кафе неподалік центру. Сіла в кутку, замовила каву й тістечко. Взяла з собою книжку про переживання розриву, але читати не виходило.
За сусіднім столиком сиділи дві жінки. Одна — висока брюнетка з яскравим макіяжем, друга — світловолоса, уважно слухала.
— Я не розумію, — говорила брюнетка. — Стільки років, а він досі з нею носиться. Наче нікого більше не існує.
— Ти ж казала, що вони розлучаються, — відповіла подруга.
— Розлучаються. Я ж постаралася.
Оксана насторожилася.
— Що ти маєш на увазі? — запитала світловолоса.
— Та нічого складного. Кілька крапель парфумів на сорочку. Помаду на комір. Новий номер — і в телефон його вписати не проблема. Пароля в нього нема. А смс — це вже справа техніки. Я знала, що він одразу після вулиці в душ іде. Він завжди так робив. Ми ж колись разом у гуртожитку жили.
У Оксани в руках задзвеніла чашка.
— І що, спрацювало? — запитала подруга.
— Ще й як. Дружина, видно, ревнива. А він, уяви, мене відштовхнув, коли я спробувала його поцілувати. Прямо на парковці. Як тоді, багато років тому. Нічого не змінилося.
— То навіщо тобі він?
— Не знаю. Мабуть, впертість. Мене колись не вибрав — і досі це пам’ятаю.
Оксана повільно підвелася. Вона згадала цю жінку. Ірина, однокурсниця Олександра. Він розповідав про неї колись, показував фото з її весілля.
Вона поклала гроші на стіл і вийшла з кафе.
На вулиці набрала номер чоловіка. Він не відповів.
Тоді вона поїхала до нього в офіс.
Секретарка здивовано подивилася, але пропустила.
Олександр сидів за столом, переглядав документи. Коли підвів очі, розгубився.
— Оксано?
Вона зачинила за собою двері.
— Мені треба з тобою поговорити.
— Я слухаю.
Вона сіла навпроти.
— Я сьогодні була в кафе. Чула розмову. Про сорочку. Про повідомлення.
Він повільно відклав ручку.
— Ти серйозно?
— Так.
— І ти… віриш?
— Я не знаю, у що я вірила останній місяць, — сказала вона чесно. — Мені було простіше подумати, що проблема в мені. Що я не така.
— Не вигадуй, — тихо відповів він. — Ти знаєш, що це не так.
— Я не завжди це знаю, — сказала Оксана. — Мені часто здається, що ти занадто гарний… для мене.
Він усміхнувся кутиком губ.
Він підвівся, обійшов стіл і сів поруч.
— Я не писав нікому. І ні з ким нічого не було. Мені навіть на думку не спадало, що можна таке придумати.
— Вона сказала, що ти її відштовхнув.
— Було таке. Я не надав значення. Думав, вона просто… дивна.
Оксана кивнула.
— Я подала заяву.
Він заплющив очі на секунду.
— Я знаю. Мені прийшло повідомлення.
— Я можу її забрати.
Він подивився на неї уважно.
— Ти цього хочеш?
— Я хочу розібратися, а не тікати, — відповіла вона.
Він узяв її за руку. Цього разу вона не відсмикнулася.
— Давай почнемо з розмови, — сказав він. — Без припущень.
— Добре.
Вони довго сиділи в його кабінеті, говорили про дрібниці, які раніше здавалися несуттєвими: про її сумніви, про його втому, про те, як легко не домовитися й надумати зайве.
Наступного дня Оксана пішла до суду й написала заяву про відкликання позову.
Увечері вони повернулися додому разом. У квартирі було тихо. На стіні все ще висів їхній портрет.
Ось так одна випадкова зустріч виправила її життя, але якби її не сталося?
