Я ніколи не була схожою на свого тата. Брат був, а я ні. Вони обоє високі, широкоплечі, чорняві, а високо підстрибнувши лиш півтора метра буду і волосся у мене кольору стиглого колосся. Тому тато відкрито говорив, що я не його донька. Відколи я себе пам’ятаю у мене у вухах ті слова. коли я подорослішала вирішила поставити крапку у цьому питанні раз і назавжди. Побачивши результат, тато зблід.
Дивно, але тато з мамою не розлучились. Мама часто хлипала ночами в подушку, голубила мене, обіцяла, що ті слова тато сказав востаннє, але не йшла від нього, хоч і могла. У неї були батьки заможні, вони кликали нас до себе, при мені бабуся не раз маму сварила, казала, що так не можна, але мама все одно жила з батьком.
Хоча батьком він був хорошим, але тільки для брата. От йому діставалось усе і з надлишком. Він був татовою гордістю надією і “справжнім спадкоємцем”. Саме на нього ще коли ми дітьми були, тато квартиру своєї матері покійної переписав. Не навпіл, а лиш йому одному.
Я ж намагалась не виходити з кімнати, коли він повертався з роботи. Звикла розчинятись в інтер’єрі і навіть примудрялась жити не звертаючись до тата прямо. Навчилась не говорити слово “тато”, бо після того мала б слухати довго, що то не так і я лиш з його ласки тут живу.
Для мене було справжнім щастям коли я школу скінчила. Одразу ж поїхала навчатись до Польщі. Пощастило, що батьки подруги не хотіли її саму відпускати, а дідусь із бабусею погодились оплатити моє навчання.
Я тут і залишилась. В Україну приїздила, але не додому. Оформила усі необхідні документи і поїхала назад в Польщу, адже там у мене вже була сім’я. Дивне життя. Виявляється моя родина була не поруч усе життя, вони чекали за сотні кілометрів у невеличкому містечку. Величезна родина чоловіка прийняла мене дуже тепло. І найприємніше, що для них я “донечка”. Не рідна, з чужої країни, без приданого і статків, але “донечка”.
З татом я все ж побачилась, але за сумних обставин. Не стало татової тітоньки, а вона, як виявилось вирішила залишити все що мала мені. Сказала, що так буде справедливо. Тато ж вирішив довести, що ніякого споріднення між мною і тіткою ніколи не було, адже я дитина його дружини – не його. Багато він мені тоді наговорив, та бог йому суддя.
Коли ж тато побачив результати тесту – зблід і сповз по стіні. По його щоках заструменіли сльози, він спробував зловити мою руку, щось сказати, але я нічого не відчула. Абсолютно нічого – ні радості, ні полегшення, ні радості від того, що була права увесь цей час. Я встала і пішла з того кабінету. Мене чекав чоловік і моя родина, але вони всі були не в тому кабінеті, ні – у Польщі.
Тато телефонує часто, як і мама. Вони обоє засипають мене повідомленнями. тато кається, а мама просить простити його, адже він все зрозумів і розкаявся. Бажає надолужити втрачені роки, хоче знати яка я. Каже, що він аж осунувся під ношею власної провини.
А для мене це все в минулому. Щось вимкнулось всередині, перегоріло і згасло, навіть згарища не залишилось. Там у мені живе любов, вдячність і віра в майбутнє. Її мені подарували не рідні тато і мама, ні. Вони в мені з’явились завдяки прекрасній родині чоловіка.
Я змінила номер, а в соціальних мережах мене ніколи й не було. Нехай минуле залишається в минулому, як і та маленька дівчинка, яка так хотіла, аби татко її полюбив, а мама захистила.
20,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
