Я ніколи не могла уявити, що сімейна вечеря, на яку покликали батьки, обернеться такою несподіванкою. Ярослав, мій колишній, той, хто зрадив мене напередодні весілля, стоїть як ні в чому не бувало перед моїм батьком!

— Добрий вечір! — простягає мені величезний букет троянд, а Марії дістається коробка з квітами, батькові ж — пляшка, ціною як заміський будинок.

— Сідайте, все холоне, — розпоряджається батько.

— Поясни, що відбувається? Чому ти тут? — повертаю квіти назад у його руки.

— Хочу просити твоєї руки у твого батька.

— Я все обдумала. Весілля не буде.

— Соломіє.

— Він зраджував мені, збирався розійтися! Зрадив! — заявляю, дивлячись батькові у вічі.

— Ми все знаємо. Ярослав розповів про ваше непорозуміння. Це погано, і твої переживання зрозумілі. Але, — переводжу здивований погляд із батька на Ярослава. – Він наважився зізнатися у зраді. Ярослав щиро розкаюється, і ти маєш дати йому ще один шанс.

— Ні.

— Соломіє, допоможи мені з пирогом. Здається, пригорів, Пахне, — різко підводиться Марія і виштовхує мене за двері.

— Ти ніколи не готувала! Який, до біса, пиріг?!

— Пиріг із грішми. Ти вийдеш за Ярослава, інакше ми опинимося на вулиці. Я при надії.

Я застигаю з відкритим ротом. Але швидко отямлююся, розуміючи, що мною намагаються маніпулювати. Це ще гірше, ніж перспектива мати брата чи сестру в двадцять п’ять, та ще й матір’ю якого бути Марії. Породичатися з нею в прямому сенсі.

— У батька проблеми. А дід Ярослава обіцяв допомогти, — тараторить вона, дивлячись на мене. — Ти не можеш відмовитися від весілля.

— Вибач, але тобі не здається, що це ваші проблеми? Чому я маю їх вирішувати?

— Може, тому, що ми тебе виховували, давали найкраще. І тепер твоя черга віддячити? Від тебе залежить наше майбутнє! — театрально закочує очі. — Ярослав не найгірший варіант. Гарний, освічений. Ви вісім років були разом! Тобі ж подобалося? Любов, почуття? Куди вони так швидко поділися? Ти ж мріяла про обручку.

— Він зрадив мені. Чи вважаєш, що я маю це проковтнути і вдавати, що все гаразд?

— Соломіє, не прикидайся наївною, — переходить на шепіт. — Усі знають, що чоловіки люблять скочити у гречку. Іноді вони зраджують. Що ти зробила, щоб Ярослав був вірним?

— Була зразковою нареченою, — розгублююся від її напору, згадуючи наші стосунки. — Не дивилася на інших, створювала комфорт удома.

— Як? — примружується. — Вчилася? Працювала? Подивися на себе. Прийшла на сімейну вечерю в пом’ятій бабусиній сукні, без макіяжу. Не дивно, що він пішов шукати пригод.

— Досить! — блискаю очима. Мені неприємно, але в її словах є частка правди. Марія знає, як мною керувати: брати напором.

— Ти сама все про себе знаєш. У двадцять п’ять пора думати, як жінка. Про майбутнє, дітей, сім’ю. Любов минає, це тимчасове. Любки змінюються, а сім’я залишається. Подумай. Ярослав не найгірший. До того ж, після цього уроку він надовго припинить на ліво бігати, — вона пропускає мою репліку і гіпнотизує карими очима.

— Може, тобі самій за нього вийти? Якщо він такий чудовий? — не витримую і вибігаю з кухні, залишаючи Марію.

— Доню! — батько встає з-за столу. Ярослав стоїть посеред кімнати з букетом.

— Іди геть, — киваю на двері. — Прийом закінчено.

— Соломіє. Давай поговоримо віч-на-віч.

— Нема про що! Йди до своєї дівчини!

— Я з нею порвав. Хочеш, подзвони і перевір.

— Не біда! Знайдеш нову, — знизую плечима.

— Нікого не шукатиму. Хочу повернути те, що було між нами. Згадай. Ми ж кохали одне одного, — замовкає. — Відтепер у мене немає від тебе секретів, — твердо каже Ярослав. — Прошу, повертайся додому. Буде нелегко, але ми впораємося. Я досі тебе кохаю, можеш не вірити. Але це правда.

Якби я не була такою розлюченою, може, й розсміялася б. Але зараз у мені говорить образа. Мені прикро не стільки через нього, скільки через те, що з чоловіками не щастить.

— Гаразд, — кажу, дивуючи Ярослава. Але він зарано зітхає з полегшенням. — Я заїду до тебе.

— Я знав, знав, — робить крок до мене.

— По речі й документи! А тепер іди. Передай дідові, щоб віддав гроші на притулок для тварин. Їм вони потрібніші.

Ярослав йде до дверей.

— Дам тобі ще час. Пам’ятай, мої почуття до тебе нікуди не поділися. Я був дурнем, піддався слабкості. Усі помиляються, але я готовий виправитися. Не віриш? Дай мені шанс. Мої двері для тебе завжди відчинені, — кладе букет на поріг і йде.

Батько мовчки дивиться йому вслід і зітхає. З кухні чути схлипи — Марія, мабуть, надто близько до серця взяла наше розставання.

— Соломіє, доню, ситуація складна,— починає батько.

— Я вже знаю.

— Ти права, ми дорослі й самі маємо вирішувати свої проблеми. Тож. Роби, як вважаєш за потрібне, — його обличчя стає задумливим. Зморшки не прикрашають, хоча він ще не старий.

— Михайле, ти ж обіцяв, — Марія виходить із кухні, кидаючи на нього розчаровані погляди.

— Вона моя донька. І має право на щастя. Вечеря закінчена, — кидає серветку на стіл і встає.

Хочу його обійняти, але не наважуюся.

— Вибачте, я теж піду. Костюм відправлю після хімчистки, а піджак, зробіть із нього опудало. Садівник скаржився на птахів.

— Судячи з усього, скоро в нас не буде ні саду, ні птахів, ні садівника, — кидає вслід Марія. — Залишиться одне опудало. Такого майбутнього ти нам бажаєш?

Вирішую не відповідати. Я не маю уявлення, що робити далі.

Повертаюся до готелю в пригніченому настрої. Пора шукати житло. Моєї зарплати вистачить, щоб орендувати квартиру.

Обдзвонивши кілька рієлторських контор, обираю пару варіантів і їду на оглядини. Потім самотньо з’їдаю салат і лягаю спати. Телефон мовчить.

Батько не цікавиться, де я ночую, і навіть Ярослав не намагається мене повернути.

Наступного ранку я прокинулася в орендованій квартирі з думкою: «Це вже мій дім?». Стелі низькі, шпалери потьмянілі, з крана капає, але тут тихо. Я одна.

Сиджу на підвіконні з чашкою кави й думаю про минуле.

Мене виховували тато і Марія. Після того, як не стало мами, тато довго не міг отямитися. Я пам’ятаю його вночі — сидить на кухні в темряві.

Потім — ранки з запахом кави й мазуту, бо працював на двох роботах, щоби збудувати той наш дім. Замість м’яких іграшок — цементні мішки в коридорі. Замість вечірніх казок — розмови про кошторис.

Марія з’явилася, коли мені було дев’ять. Вона не була злою, просто чужою. Прала, готувала, дивилась на мене, як на задачу з алгебри: складну, але не безнадійну. Я не кликала її «мамою». Вона не наполягала.

Але тато, тато завжди був. На кожному моєму випускному, з квітами більшими за нього самого. Коли я вступала в університет, він продав стару автівку, щоб оплатити контракт. Казав, що «головне — голова на плечах, а решта наживне».

І от зараз усе тріщить по швах. Йому знову важко. Марія при надії, дім — на межі втрати. І Ярослав, як рятівна паличка.

Я не знаю, чи маю право бути такою категоричною. Можливо, справді варто пробачити, змиритись, «зберегти сім’ю» — як каже Марія. Чи не це і є дорослість? Здатність терпіти заради вищої мети?

Але тоді — яка ціна? Я вийду заміж за людину, якій не довіряю. Я щодня дивитимусь на чоловіка й питатиму себе:

А сьогодні він не зраджував?

Чи можна будувати нову історію на руїнах старої?

Я розумію: якщо повернуся, це врятує батька. Але чи зможе це врятувати мене? Марія каже, що в житті буває різне. І, може, вона має рацію. Можливо, я не маю досвіду і надто категорична?

Чи варто повертатися до людини, яка одного разу вже зрадила? Чи здатен Ярослав змінитись? Каже, що кохає. Телефонує постійно, чекає під під’їздом. Навіть ресторан, що ми забронювали на кінець серпня не відмінив, сподівається, що я повернусь і ми таки зіграємо весілля.

То як же правильно вчинити у цій ситуації? Забути про все і почати з чистого аркушу? тато і не з таких перепетій знаходив вихід, завжди казав, що неприємності – це новий виклик і нова задача рішення якої відкриває більше шансів.

А чи не мудрувати, повернутись до Ярослава, зробити, як просить Марія?

Як же вірно вчинити у цій ситуації?

Головна картинка ілюстративна.