Я ніколи не просила у чоловіка чогось більшого, ніж міг дозволити собі наш сімейний бюджет. Їздили на старому авто, одягались на ринку, телефони не останніх моделей і не такі, аби модні. Одна у мене мрія була, що нам не по кишені, та я на неї самотужки гроші відкладала три роки. А коли вже думала – ось воно, здійсниться, місце де купка купюр моїх лежала виявилось порожнім. “Ну так мамі треба, хіба не розумієш?” – каже чоловік.

Ми жили у селі все своє життя свідоме і хоч працювали у місті з чоловіком, та залишались простими сільськими жителями. Зранку попоравши господарку, я йшла фарбуватись, одягатись гарно і вирушала у свій офіс мов та ляля. І не скажеш, що свиням давала дві години тому.

Колектив у нас був жіночий і вже я натерпілась від своїх колег за роки праці, що й не передати. Вони ж одна вперед одної, аби краще, аби новіше, аби красивіше.

Звісно, вгнатись за всіма я не могла і не старалась, бо й діти росли, і про майбутнє треба було думати, але й геть у бруд лицем не лягала, тримала планку.

Скажу одразу, що більшого ніж наш сімейний бюджет міг дозволити, я у чоловіка не просила. Одяг із ринку, телефон не останньої моделі не модних брендів.

Одна у мене мрія була – шуба. Я прямо бачила себе у сіренькій норковій м’якенькій шубці. Така щоби не довга і не коротка без поясу, швидше фасоном до куртки схожа, зібрана знизу.

Я знала скільки та мрія мені буде коштувати, тож три роки збирала гроші на свою омріяну теплесеньку світло-сіру шубку. А вже коли ось, з останньої зарплатні кілька тисяч докласти і буде вона мені, грошей мною відкладених я на місці не виявила.

Мені аж зле стало, бо сума була там не маленька. Я до чоловіка, а він сама наївність:

— Так, я узяв. Мамі ж треба, ти знаєш. У чім питання узагалі?

Свекруха моя – Галина Яківна, уже третій рік як зі стаціонару у стаціонар. Коліна її турбують і вже й ходить насилу. Добре, що чоловік має велику родину, то усі по-трішки, то можна мамі здоров’я і підтримувати. Не знаю, як би було, якщо він один би був у сім’ї.

Так от на те, аби моя дорогоцінна Галина Яківна у санаторій поїхала, мій чоловік гроші і витратив. Бачте, у сестри і брата на той момент ні копійки не було, а путівка випала. Такий шанс раз на десять років і чоловік вирішив ухопити і відправити маму на відпочинок.

Я в сльози, бо й за себе, і за шубу, і за те, що зі мною не порадився таке зробивши, за все стало так прикро, що й не передати. А чоловік ще й образився, бо не розуміє, як то я можу узагалі шкодувати за шубу у той момент, як його мамі зле.

— Я не на гульки ті гроші, на покращення маминого здоров’я витратив. Ну де шуба, де здоров’я рідної людини?

Я ж стою на своєму – чоловік повинен повернути мені ті гроші що б не стало:

— Це були мої, мої гроші. Ми щомісяця виділяли мамі твоїй із наших грошей суму і не малу. Як ти міг узяти те, до чого відношення не мав. Ти забрав чуже і не каєшся.

Місяць скоро, як ми із чоловіком не розмовляємо. Він ображений на мене, я на нього. Про примирення поки не йдеться навіть, бо кожен вважає правим себе.

Ну от скажіть, хто у цій ситуації не вірно вчинив. Хіба мав чоловік право розпоряджатись моїм особистим?

Головна картинка ілюстративна.