fbpx
Історії з життя
Я ніяк не могла збагнути того, що відбувалося, допоки мені не відкрили очі: – Твоїй свекрусі потрібна допомога, ти чого ще не зібрана! – почула я від зовиці. Я не завжди була такою критичною, але я собі пообіцяла, що більше туди не піду!

– Я не зрозуміла, ти чого ще досі не на дачі! Швидко збирайся і їдь допомагати мамі! – почала репетувати Вікторія, сестра мого чоловіка, навіть не зайшовши до хати.

Але її така поведінка цілком мені зрозуміла. Ще в минулому році я собі пообіцяла, що на город свекрухи більше ні ногою! Я там ціле літо днювала і ночувала, а подяки ніякої. Мене навіть не пригостили жодним овочем!

Випрошувати я не вмію, тому і не напрошувалась. Вікторія, в свій перший раз, поїхала з дачі з повними сумками. А я натомість не отримала нічого. Можливо, у них в сім’ї так і прийнято, хто перший встигне! Але мене так не виховували, тому на наступний раз я вирішила запитати дозволу.

– Мамо, а чи можна мені взяти трішки огірочків та зелені?

– Вікторії треба добре їсти, адже її чоловік малу зарплатню отримує. А твій – гарно заробляє, ви що, огірків купити не можете?

Відтоді я почала до дачі відноситися як до безкоштовного фітнесу. Тим паче на свіжому повітрі фізичні вправи, це дуже корисне поєднання.

На мої скарги чоловік не звертав уваги:

– Мама урожай восени всім порівну ділить. Кожному за гарну працю, а ти у мене розумниця.

У перші рази я їздила на дачу із задоволенням, не розуміючи, що мене використовують, як безкоштовне таксі і робочу силу.

Через деякий час збагнувши таке ставлення до мене, я відразу повідомила чоловіка і його маму:

– Більше на мене з городом не розраховуйте! Я краще в зал недалеко від будинку буду ходити.

Цілу осінь, зиму і навіть ранню весну про мене ніхто і не згадував. Я від такого щастя вже було почала радіти, але так недовго тривало. Коли прийшов час посадкових робіт я думала мій телефон закипить від дзвінків і повідомлень, які надсилали родичі чоловіка. А якщо врахувати ще те, що Віка була при надії, то моя допомога була необхідна.

Мої ввічливі відмови ніхто, буцімто, не розумів або чути не хотів. Тому вони перемкнулись на чоловіка:

– Твоя дружина, що мене не поважає? Поговори з нею, вговори її їхати. – говорила свекруха.

– Мамо, вона доросла людина і сама вирішує, що їй робити. – відповідав їй чоловік.

– Я тебе виростила, але дружина тобою крутить як хоче. – намагалася зачепити чоловіка. Але, на щастя, їй це не вдавалося.

На деякий час мене залишили в спокої, образившись на нас з чоловіком:

– Нічого більше з городу не побачите! – вимовила свекруха.

Якщо врахувати те, що ми і так нічого не бачили, то ми нічого не втратили.

В невдовзі наша мама примудрилася щось руці зробити. Віка працювати вже не може, за станом здоров’я. Чоловік на дачу вже років 10 не їздив і досі стійко викручується від маминих запрошень попрацювати. Залишилась тільки я, єдина надія сім’ї. Я відмовлялась як могла:

– Ні, вибачте, у мене термінові справи.

– Ні, прошу вибачення, я в п’ятницю не можу. І в понеділок теж. Коли зможу, не знаю!

– Я на весіллі у двоюрідної сестри. Мені що звідти, у вечірній сукні, йти на город копати?

Тож мама чоловіка перестала надокучати і їздили вони з Вікою на дачу вдвох.

Можливо з моєї сторони це було і не ввічливо? Але від цього мені зовсім не соромно, що я не допомогла людям у такій ситуації. Їм же не соромно, не вміти дякувати!

Коли Віка зрозуміла, що в цьому році врожаю буде набагато менше, ніж в минулому, вона прилетіла до мене:

– Ти зовсім не шкодуєш мами? Збирайся і їдь допомагати! – почала.

– А може мені відразу вам і квартиру подарувати з мамою? – поцікавилася я у збентеженої жінки.

– Хіба так можна! Це ти прийшла в нашу сім’ю, тому повинна докласти багато зусиль, щоб нам сподобатися! –  почала вона нести нісенітниці. – Якщо ти не отямишся, то ми все з мамою зробимо, аби вашої сім’ї не існувало! – додала Віка на прощання.

Мені дуже цікаво стало від її щебетання. Можливо, я б про себе і більше дізналася, як би підтримала розмову на її хвилі! але чоловіку слова сестри передала дослівно, ще й трохи від себе додала, аби був готовий. У ньому я впевнена, але ж вода камінь точить. Так спокійніше.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page