Напевно, мене зараз багато хто не зрозуміє або засудить, але мене дуже турбують мої стосунки з моїм хлопцем.
Ми разом уже майже вісім років. Андрій на три роки старший за мене, він у добрих стосунках з моїми батьками, з його батьками у мене теж цілковите порозуміння. Ми живемо разом уже майже п’ять років. Я оплачую оренду квартири, а він купує продукти, речі, оплачує все необхідне для машини, комуналку та інші витрати, загалом можна сказати, що ми ведемо побут так, як це робиться у звичайній повноцінній сім’ї. Разом складаємо необхідну суму на свою квартиру, непорозуміння поміж нас виникають рідко, вже притерлися один до одного. Бентежить мене лише те, що Андрій зовсім не поспішає мені робити пропозицію.
– Навіщо нам цей штамп у паспорті? Це не змінить наших стосунків, просто ще один папірець. Ми стільки років уже разом, а зараз одружуються, розходяться, ще буває, що кредит на весілля роками виплачують. Навіщо це нам все? – каже Андрій щоразу, коли я заводжу розмову про весілля.
Мені й самій незручно повертатися до цієї теми, я вважаю, що таки ініціатива має йти від чоловіка, але Андрій, мабуть, зовсім не збирається офіційно пропонувати мені стати його дружиною. Він навіть не пропонував мені бути його дівчиною на початку стосунків, все якось вийшло само собою. Він почав упадати за мною, ми часто гуляли, проводили час разом, ходили на побачення, всі навколо вже почали вважати нас парою.
На початку стосунків Андрій часто дарував мені квіти, робив якісь сюрпризи, а зараз у наших стосунках немає жодної краплі романтики. Коли я йому натякаю, що на чотирнадцяте лютого чекаю якийсь подарунок, то він каже, що це марна трата грошей, а квіти та цукерки він може й так купити в будь-який день.
– Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, навіщо нам чекати на це незрозуміле свято, – каже він мені.
Тим не менш, мені все одно хочеться якоїсь уваги або чогось особливого в цей день. У мене відразу падає настрій, коли подруги мені вихваляються, чим їх порадували чоловіки на чотирнадцяте лютого або на восьме березня, адже у мене таких романтичних сюрпризів не було дуже давно. Що там говорити про сюрпризи, я була б рада звичайній квіточці або шоколадці, але нехай це буде подаровано з любов’ю.
Завжди заздрила дівчатам, яким дарували великі букети троянд або робили пропозицію у романтичній святковій обстановці. Наприклад, моїй сестрі її чоловік зробив пропозицію якраз на день закоханих. Це було так романтично. Я була дуже за неї рада, але в цей же час упіймала себе на думці, що дуже їй заздрю. Мало того, що Андрій не хоче одружуватися і всіляко уникає розмов на цю тему, він ще зовсім не розуміє, що мені хочеться хоч якоїсь романтики у наших стосунках.
Цього року я вирішила взяти все у свої руки і зроблю найромантичніший вечір, але це ще пів біди. Усі родичі, особливо бабусі та мама, постійно запитують, коли ж я вийду заміж. Це дуже тисне.
– Ви так багато часу разом, а все ніяк не розпишетесь, – каже мама, – ти в нас одна незаміжня лишилася.
Я справді в сім’ї єдина, хто досі незаміжня. У мене дві сестри і вже обидві з обручкою на пальці.
– Зараз штамп у паспорті нікому не потрібен. А твоя молодша сестра взагалі на розлучення хотіла подавати, – сказав Андрій, коли я вкотре натякнула йому про весілля.
Я розумію, що зараз весіллям нікого не здивуєш, але мені важливо знати, що людина дійсно серйозно до мене ставиться, і що у нас із нею є спільне майбутнє. Для мене цей штамп, який зовсім не важливий для Андрія, має величезне значення.
Мені не потрібно пишних урочистостей та повної зали гостей, я хочу просто знати, що вдома на мене чекає чоловік. Мій законний чоловік, частина моєї родини, а не просто співмешканець. Я хочу бути дружиною, а не дівчиною, з якою він просто разом живе.
Я дуже боюся, що наші стосунки так і зависнуть на одному місці. Почуваюся просто якимись меблями, з якими завжди зручно. Я з великим трепетом ставилася до наших стосунків і мене дуже хвилює, що за стільки років мене так і не покликали заміж.
Фото ілюстративне.
