— Привіт, сонечко! Як пройшло ваше свято? Ти щаслива від усього?
— Ой, бабусю, все було просто чарівно, як у мрії.
— Шкода, що я не змогла побачити. Покажеш мені знімки пізніше?
— Звісно, бабусю, але зараз ми плануємо вирушити в подорож до моря на пару тижнів, тож не знаю, коли саме.
Я опустила телефон і втерла сльози. Як це могло статися? Я ж виростила її, як рідну доньку, а тепер залишилася осторонь від найважливішого дня в її житті.
Ця розмова стала останньою краплею, яка змусила мене переглянути все наше спільне минуле. Але дозвольте мені розповісти все по порядку.
Мій син Андрій одружився молодим, повний мрій про щасливе майбутнє. Його дружина, Віка, була яскравою дівчиною з великими амбіціями. Вони познайомилися в університеті, і незабаром у них народилася донечка Олена.
Я пам’ятаю той день, ніби вчора: Андрій подзвонив мені рано вранці, голос тремтів від радості.
— Мамо, у нас дівчинка! Вона така крихітна і прекрасна.
Я одразу ж приїхала до них, тримаючи в руках перший подарунок – маленьку ковдрочку, яку сама зв’язала. Віка посміхнулася втомлено.
— Дякую, пані Маріє, це так мило. Олена буде в ній спати, як принцесочка.
Але життя не завжди йде гладко. Через кілька років Андрій і Віка почали віддалятися одне від одного. Вони часто сперечалися про дрібниці, про плани на майбутнє.
Андрій працював на заводі, заробляв стабільно, але мріяв про щось більше. Віка ж хотіла подорожувати, бачити світ. Одного вечора Андрій прийшов до мене, сів за кухонним столом і зітхнув.
— Мамо, ми вирішили розійтися. Не виходить у нас.
Я обійняла його.
— Синку, головне, щоб Оленка не потерпала. Вона ж іще така маленька.
Після розлучення Андрій переїхав до сусіднього міста, знайшов нову роботу і з часом зустрів іншу жінку, з якою почав будувати нове життя. Віка ж вирішила шукати кращої долі за кордоном.
Вона обрала Іспанію – країну сонця і можливостей. Перед від’їздом вона прийшла до мене з Оленкою на руках.
— Маріє, я їду на заробітки. Чи зможете ви доглянути за нею? Я не хочу її тягнути в невідомість.
Я кивнула без вагань.
— Звісно, Віко, вона ж моя онучка. Я зроблю все, щоб їй було добре. Олена, яка тоді мала всього п’ять років, міцно обійняла мене. Бабусю, ти будеш зі мною гратися? Я поцілувала її в маківку. Кожного дня, моя квіточко. Ми будемо пекти пиріжки і читати казки.
Так почалося наше спільне життя. Віка надсилала гроші – спочатку 200 євро на місяць, потім більше, коли влаштувалася на роботу в кафе в Барселоні. Вона дзвонила раз на тиждень.
— Оленко, як справи в школі? Мама сумую за тобою.
Онучка відповідала радісно.
— Добре, мамо! Бабуся навчила мене малювати квіти.
Але після дзвінків Олена часто сумувала, сиділа тихо в куточку. Я сідала поруч.
— Що трапилося, сонечко?
Вона зітхала.
— Хочу, щоб мама повернулася.
Я гладила її по волоссю.
—Вона повернеться, коли все влаштує. А поки ми з тобою побудуємо замок з подушок.
Я вкладала всю душу в виховання Олени. Кожного ранку ми снідали разом – я смажила сирники, а вона розповідала про сни.
— Бабусю, сьогодні я літала на хмарах!
Я сміялася.
—То ти справжня фея.
Після школи ми йшли в парк, годували качок. Коли Олені виповнилося вісім, Віка подзвонила з новиною.
— Маріє, я зустріла чоловіка. Він італієць, але живе в Іспанії. Ми плануємо жити разом.
Я зраділа за неї.
— Віко, це чудово. Головне, щоб ти була щаслива
. Олена, почувши, запитала.
— Мамо, ти приїдеш до нас?
Віка засміялася.
— Звісно, доню, скоро.
Але “скоро” розтягнулося на роки. Віка надсилала подарунки – ляльки, сукні, 300 євро на день народження. Олена розпаковувала їх з блиском в очах.
— Дивись, бабусю, яка гарна сукенка!
Я допомагала їй одягнути.
— Ти в ній як принцеса.
Андрій приїздив рідко, раз на місяць. Він привозив солодощі.
— Тату, пограймося в хованки! – просила Олена.
Він погоджувався, але швидко втомлювався.
— Вибач, доню, тато має їхати на роботу.
Я бачила, як Олена сумувала, але старалася її розрадити.
— Давай ми з тобою спекемо торт. – І ми пекли, сміючись над борошном на носах.
Олена росла, і наші дні наповнювалися новими пригодами. У десять років вона пішла на танці.
— Бабусю, дивись, як я кручуся!
Я плескала в долоні.
— Ти найкраща танцівниця.
Ми ходили на концерти, де вона виступала. Після одного такого я обійняла її.
— Я пишаюся тобою, моя зірочко.
Вона посміхнулася.
— Дякую, бабусю, без тебе я б не змогла.
Підлітковий вік приніс перші виклики. Олена почала цікавитися хлопцями. Одного вечора вона прийшла додому засмучена.
— Бабусю, чому хлопці такі дивні?
Я сіла з нею за чаєм.
— Розкажи, що сталося.
Вона зітхнула.
— Він сказав, що я йому не подобаюся.
Я взяла її за руку.
— Сонечко, справжній знайдеться. Ти ж така розумна і красива.
Ми говорили довго, і вона заспокоїлася.
— Дякую, бабусю, ти завжди мене розумієш.
Віка дзвонила рідше, але надсилала більше грошей – 500 євро на місяць.
Коли Олені виповнилося вісімнадцять, вона вступила до університету в Києві. Я допомогла зібрати речі.
— Бабусю, я буду дзвонити щодня.
Я обійняла її.
— Знаю, доню. Будь обережна.
Перші тижні вона дзвонила часто.
— Бабусю, тут так цікаво! Лекції про літературу.
Вона приїздила на канікули, я пакувала їй передачі, їздила до неї в гуртожиток. А одного дня Олена подзвонила з новиною.
— Бабусю, я зустріла хлопця. Його звуть Дмитро. Він такий уважний.
Я зраділа.
— Розкажи про нього.
Вона сміялася.
— Він вивчає економіку, любить спорт. Хочу, щоб ти з ним познайомилася.
Через місяць вона привезла його. Дмитро простягнув руку.
— Добрий день, Маріє. Олена багато про вас розповідала.
Я посміхнулася.
— Заходьте, я спекла пиріг.
Місяці минали, і одного вечора Олена подзвонила.
— Бабусю, Дмитро зробив мені пропозицію!
Я мало не впустила телефон.
— Ой, сонечко, вітаю! Це така радість.
Вона сміялася.
— Так, ми плануємо весілля навесні. Мама приїде і дасть 5000 євро на святкування. Але тата не запрошуватимемо – це її умова.
Я зітхнула.
— Розумію, але шкода. Головне, щоб ви були щасливі.
Я чекала запрошення. Думала, Олена подзвонить.
— Бабусю, приходь на весілля.
Але дні йшли, а дзвінка не було. Я купила подарунок – гарну скатертину, яку сама вишила. Може, забули? – думала я. Тиждень перед весіллям я набрала Олену.
— Як справи з підготовкою?
Вона відповіла.
— Все чудово, бабусю. Сукня готова.
Я натякнула.
— Чекаю на деталі.
Вона засміялася.
— Розкажу пізніше.
Весілля минуло, а я сиділа вдома, дивлячись у вікно. Потім набрала її, як на початку. Після розмови я сіла на кухні, згадуючи все. Чому так? Я ж завжди була поруч. Може, спитати прямо? Чи просто прийняти? Порадьте, як би ви вчинили? Я почуваюся самотньою, але спогади про наші дні гріють серце. Олена виросла чудовою, і це моя радість. але чому мене не запросили?
Головна картинка ілюстратвина.
