Мені 48 років, і останні 15 із них я працюю в Італії, доглядаючи літніх людей. Усе, що заробляю, відправляю доньці Марії, щоб вона ні в чому не знала потреби.
Коли вона зателефонувала й сказала, що її хлопець Василь, зробив їй пропозицію, я була на сьомому небі від щастя. Я мріяла влаштувати їм велике весілля в нашому селі на Чернігівщині — з викупом нареченої, короваєм і гулянням на два дні.
Але молодята хотіли лише скромний розпис і вечерю в кафе удвох. Я вирішила зробити сюрприз і самотужки організувала грандіозне свято, витративши 100 000 гривень.
Та замість подяки отримала образу: Василь і Марія пішли з весілля, а донька тепер зі мною не розмовляє.
Той день, коли Марія зателефонувала з новиною, я пам’ятатиму завжди. Я саме закінчила прибирати в будинку синьйори Анни в Мілані, коли задзвонив телефон. Донька радісно вигукнула:
— Мамо, Василь зробив мені пропозицію! Ми одружуємося!
— Ой, Марійко, яка радість! — я ледь не розплакалася. — Коли весілля? Треба готуватися, сукню купити, ресторан замовити!
— Мамо, заспокойся, — засміялася вона. — Ми не хочемо нічого пишного. Василь тільки списався, у нього зараз не до гулянь. Просто розпишемося і посидимо в кафе удвох.
Я застигла. Як це — удвох? У нашому селі весілля — це подія, коли вся громада гуляє. Я уявляла, як Марія в білій сукні танцює з Василем, як ми печемо коровай із сусідками, як гості співають «Гірко!». А вони хочуть просто розписатися? Я не могла цього прийняти.
— Доню, весілля — це раз у житті, — м’яко сказала я. — Хоч сукню гарну купи, щоб не шкодувати.
— Добре, мам, сукню куплю, — зітхнула вона.
Я поклала слухавку, але в голові вже визрівав план. Я заробила в Італії 20 000 євро за ці роки, тож могла дозволити собі влаштувати доньці свято, про яке вона мріяла все життя. Я вирішила зробити сюрприз — велике весілля, про яке говоритиме все село.
Наступні два місяці я таємно готувалася. Зателефонувала своїй кумі Олені, яка живе в селі, і попросила допомогти з організацією.
— Оленко, треба замовити ресторан, запросити гостей, знайти музикантів, — сказала я. — Але Марії ні слова!
— Богданко, ти впевнена? — здивувалася вона. — А що молодята скажуть?
— Вони зрадіють, побачиш! — запевнила я. — Я ж для них стараюся.
Я переказала Олені 50 000 гривень на аванс за ресторан, ще 40 000 пішло на музикантів і ведучого, 10 000 — на декорації, квіти й коровай.
Я домовилася з родичами, щоб усі приїхали, і навіть замовила фотографа. Усе мало бути ідеально. Я сама купила Марії весільну сукню за 45 000 гривень і відправила їй, сказавши, що це мій подарунок.
— Мамо, це ж занадто дорого! — здивувалася вона, коли отримала сукню.
— Доню, ти в мене одна, — відповіла я. — Хочу, щоб ти була найкрасивішою нареченою.
Я прилетіла до України за тиждень до весілля. Марія з Василем готувалися до розпису, нічого не підозрюючи. Я ледве стримувалася, щоб не проговоритися про сюрприз.
День весілля почався чудово. Ми пішли до РАЦСу, де Марія з Василем розписалися. Вона була в моїй сукні — справжня красуня, а Василь у формі виглядав мужньо. Після розпису вони планували поїхати в кафе, але я сказала:
— Дітки, поїдьмо в ресторан, я замовила столик.
Вони погодилися, не підозрюючи, що там їх чекає сюрприз. Коли ми приїхали, весь ресторан був прикрашений квітами, грала музика, а гості — родичі, друзі, сусіди — гучно кричали: «Гірко!». Але замість радості я побачила, як обличчя Василя потемніло.
— Богданко, нащо ви це зробили? — тихо, але різко спитав він.
— Хотіла, щоб у вас було справжнє весілля, на яке ви заслуговуєте, — відповіла я, намагаючись усміхнутися.
— Але я цього не хотів, — відрізав він і відвернувся.
Марія мовчала, але я бачила, що вона засмутилася. Вони сіли за стіл, але Василь сидів насуплений, відмовлявся танцювати й навіть не відповідав на жарти ведучого. Марія намагалася вдавати, що все гаразд, але її очі були сумними.
— Дітки, чого ви такі невдячні? — не витримала я через годину. — Інші б раділи такому святу!
— Мамо, ми цього не хотіли, — тихо сказала Марія. — У Василя не той стан, мамо. Я тебе попереджала, йому важко. Нам важко. Як йому веселитися?
Я була ображена. Але ж я старалася для них! Через дві години молодята встали й пішли, навіть не попрощавшись. Гості перешіптувалися, а я стояла посеред зали, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Я витратила більш ніж 100 000 гривень, щоб зробити їх щасливими, а вони просто пішли.
Наступного дня я зателефонувала Марії, щоб висловити своє обурення.
— Марійко, як ви могли так вчинити? — почала я. — Я для вас старалася, а ви навіть не подякували!
— Мамо, ти не гарно вчинила, — холодно відповіла вона. — Ми просили скромне свято, а ти все зробила по-своєму. Василь образився, і я його розумію.
— Але ж гостям сподобалося! — заперечила я. — Усе село говорить, яке гарне весілля було!
— Гостям, може, й сподобалося, а нам — ні, — відрізала вона. — Ми більше навіть про плани свої тобі розповідати не будемо аби не псувала наші свята.
Я поклала слухавку, не вірячи своїм вухам. Як вони можуть бути такими невдячними? Я ж усе робила з любові! Я дивилася на фото з весілля — Марія в сукні, усміхнені гості, танці — і не могла зрозуміти, де я помилилася.
Я пішла до Олени, щоб вилити душу. Ми сиділи на її кухні, пили чай, і я все їй розповіла.
— Оленко, я ж хотіла як краще, — зітхнула я. — Чому вони так реагують?
— Богданко, ти не подумала про їхні почуття, — м’яко сказала вона. — Василю важко зараз. А ти влаштувала гучне гуляння, не спитавши їх. Вони відчули, що ти не поважаєш їхні бажання.
— Але я ж їхня мама! — заперечила я. — Я знаю, що для них краще.
— Вони вже дорослі, — відповіла Олена. — Ти не можеш вирішувати за них. Треба поговорити й вибачитися.
Я не хотіла визнавати свою провину. Я ж усе робила для них! Але слова Олени засіли в голові.
Через місяць я наважилася зателефонувати Марії. Я повернулася до Італії, але не могла спокійно працювати, думаючи про ту несправедливість.
Знову сиділа на кухні в маленькому будинку в Італії, слухаючи, як вітри б’ють у вікно. Дивилась на свою роботу і час від часу відволікалася на думки про Марію та Василя. Всі мої зусилля, всі ці гроші, що я витратила, а результат… нуль. Я дивилася на мобільний, вагаючись, чи подзвонити, чи залишити все як є.
Я набрала номер Марії, і коли вона відповіла, відчула, як серце стискається.
— Мамо, що ще? — почула я її холодний голос. Здається, навіть телефон не міг приховати її неприязнь.
— Марійко, я просто хочу поговорити. Не могла б ти хоча б пояснити мені, що сталося? — мовила я, намагаючись стримати розчарування.
— Мамо, все, що я хочу — це спокою, — сказала вона. — Василь не в захваті від цього всього, і ти теж мала б зрозуміти, що не кожен готовий до того, що ти вирішила для нас.
— Я вирішила для вас. Для вас обох! — я відчула, як в мене кипить всередині. — Я витратила стільки грошей, я зробила все, щоб це було для вас святом. І замість того, щоб подякувати, ви встали і пішли! Як це зрозуміти?!
— Мамо, ти не зрозуміла. Ми не хочемо, щоб ти вирішувала за нас! — її голос став все більш відчуженим. — Ми просили скромне весілля, а ти знову зробила те, що тобі здавалося найкращим. І тепер це ми маємо розгрібати.
— Але я ж хотіла, щоб ви були щасливі! — мені по обличчю котилися сльози. — Ти — моя єдина дитина! Я ж для тебе все! І замість того, щоб зрозуміти, ти ображаєш мене.
— Мамо, просто все залишмо як є, — Марія сказала це так спокійно, що мене це ще більше зачепило. — Давай не будемо більше про це говорити.
Я хотіла щось відповісти, але вона вже поклала слухавку. Все, що я зробила, я зробила для них, а отримала лише порожнечу і відчуження.
Я зібралася з силами і подзвонила до Олени. Вона слухала мене уважно, а потім, коли я висловила всі свої обурення, тихо промовила:
— Богданко, я розумію твоє обурення. Але ти ж знаєш, що не можна завжди нав’язувати своїм дітям своє бачення життя. Вони дорослі, мають свої погляди. І навіть якщо ти хочеш зробити їх щасливими, потрібно враховувати їхні бажання.
— Як це «враховувати їхні бажання»? Я витратила гроші, які заробляла, щоб дати їм те, чого вони навіть не просили! І що в результаті? Вони мене відштовхнули! — я вже не могла стримати емоцій.
— Можливо, їм не потрібен був такий великий святковий розмах. Може, їм важливіше було, щоб усе пройшло за їхнім планом. Вони, ймовірно, відчули, що ти вирішуєш усе за них. Ти ж не врахувала їхні почуття. Ти й так багато для них зробила, Богданко, але, можливо, час трохи відступити. Вони мають жити своїм життям.
— Так, але що за діти нині пішли? Не могли хоча б для годиться те свято відбути? Це ж було їхнє свято! Моя душа болить за них, а вони не помічають. Ну, як вони змогли так вчинити?
Я відклала телефон, сіла на диван і просто дивилась у порожнечу. Відчувала, як усі мої зусилля не мають значення для тих, кому я їх присвятила. Ні, ну правда? Не могли досидіти до вечора. Люди приїхали до них на весілля, я грошей скільки витратила. От як так, поясніть мені, га?
Головна картинка ілюстративна.
