Треба собі дати час і зрозуміти – чи ти за цим всім скучаєш всім серцем, а тоді вже діяти – пробачати, бігти, працювати в поті чола.
Не думайте, любі пані, що то я вся така вам мудрість переливаю, бо я мудра заднім числом, бо все в своєму житті я спізнила. А це просто історія з циклу «Не будьте як я».
Не буду вас смішити всіма своїми «здобутками», бо бувало, що я з першого разу не розуміла, що мене ошукано і ставала на ті ж граблі декілька разів.
Наприклад, подруга прибігала тричі позичати гроші, бо інакше вона не матиме з чого мені віддати.
– Любо, позич мені гроші, а я віддам Марії, а тоді позичу в неї і віддам тобі. Як ти мені не позичиш, то я звідки тобі гроші віддам?
І я вірила і позичала.
Вірила, що треба бігти до батьків за першим свистом і працювати до сьомого поту, що дітей з рук не треба спускати, а чоловікові, навпаки. все треба пробачати…
І так я дожилася з такими уявленнями до п’ятдесяти років, нікому не могла відмовити, все в своїй голові перебирала кращі варіанти відповідей, вчилася намагатися казати «ні»…
І раптом не стало мого чоловіка. Це було важко, я зрозуміла, що до всіх моїх позитивних сторін ще й самотність прибилася.
Поки ще молодша донька була при мені, то я так не відчувала, що нема до кого навіть заговорити, але через три роки донька сказала, що виходить заміж.
– Доню, приходьте до нас жити. А що? Підуть діти, то я бавитиму онуків, тобі з усім допомагатиму. Що скажеш?
Донька поговорила з чоловіком і він погодився. Переїхали вони до нас жити і я була така щаслива від того, що не буду сама.
Звичайно, що я могла й чоловіка собі в дім привести, але я не хотіла все робити офіційно. Саме цей факт мене від залицянь чоловіків і стримував.
Був у мене залицяльник Михайло, чи не на наступний день за роковинами прийшов до мене з пропозицією зійтися.
– Любо, ми знаємося давно, разом були в компанії. Я знаю, яка ти, ти знаєш, який я. Давай жити разом.
– Я не знаю, Михайле, а як діти будуть коло мене, то ти куди підеш?
– Та я буду з тобою, а діти будуть в великій хаті, а ми в кухні… Та якось буде.
– А як я перша піду, то ти куди дінешся?
– Як куди, тут буду.
– Чого тут, як мої діти захочуть вернутися?
І отак ми до того договорилися, що я не хотіла нічого офіційно оформляти, а Михайло не хотів жити на пташиних правах.
Тому я так і зраділа, коли донька привела зятя до нас, ось яке я матиму життя: дитина поруч, онуки підуть, господарку розширимо…
Але далі почалося те, що й так буває – ділиниця: хто що в холодильник поклав, хто не поклав, хто заробив, хто на городі робить, а хто боки вилежує. Донька пішла за зятем:
– Мамо, Іван дах нам перекрив, паркан новий поставив, то як ти нас з хати просиш на вихід? Ми сюди купу грошей вклали! Ми за що будемо квартиру знімати?
Далі зять вже й почав ремонт в кімнатах робити, та до мене слово мати, мовляв, сиди і не вмішуйся, а ні, то йди на всі чотири сторони.
Я їм господарку тримаю, я біля усього роблю, на пенсію вийшла та за все плачу, бо субсидію маю, дітей їм бавлю, а все я не така, все не так глянула і не те слово сказала.
Найбільше, що донька переді мною вже так рота розкриє, що вже зять її втихомирює… Донька старша приїде, подивиться на це все і каже:
– Мамо, куди я вас заберу, в квартиру чи що? Вже якось живіть там змовчите, там глухою прикиньтеся, а що я вам можу порадити?
А я вечорами за них усіх молюся, щоб Бог їм дав розум та серце до мене. До церкви ходжу та все молюся аби мир був між нами.
Бачу там і Михайла, він собі знайшов молодицю, добре виглядає, вони одружилися і добре живуть. Кажуть, що її онуки йому «діду» кажуть…
Та ще би не казали, як він все біля дому стільки років робить…
Та й у мене б робив, але он як я йому сказала, за доньку стояла горою, а тепер що я від доньки маю?
Тепер моя доля молитися і мовчати, а що далі – не знаю… А ви як думаєте, щось далі мене хороше чекає?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
