fbpx

Я певна, що ніхто б з вас не взяв слухавку від колишнього чоловіка після такого життя і такого поділу майна. Я б теж не взяла, але!

Розумієте, не знаю, як у кого, але у мене ось така думка – коли тобі людина раз в житті, але допомогла і від щирого серця і саме тоді, коли ти найбільше цього потребувала, то ти це не забудеш ніколи.

Що би вона потім не виробляла і не витворяла, ти можеш з нею назавжди розірвати стосунки. Але той добрий вчинок, навіть, єдиний, він буде тримати тебе в думці, що ця людина гідна того аби взяти слухавку, наварити бульйону і поїхати до неї в лікарню.

Для мене тим єдиним правильним вчинком від Романа була його поведінка, коли на світ з’явився наш синочок Толик. Я була така, ну як лимон, просто лежала і не могла до дитини підійти. А от Роман і на руки брав, переодягав, міняв підгузок і давав мені для годування, забирав і все сюсюкав.

Вдома він не спускав малюка з рук і був мені кращою допомогою, ніж дві бабусі збоку. Може, хтось скаже, що то нормальна реакція чоловіка. Що ж, можу лиш сказати, що ви щасливі, коли у вас такий чоловік був і є.
Але роки летять і вже між нами нема ні радості, ні підтримки. Я як набрала після сина, то так вже й не схудла.

А чоловік мій навпаки, набрав ваги бізнесової. Завелися у нього гроші і вже йому огрядна дружина стала не до душі.

Брала я себе в руки, але кілограми верталися подвійні, а далі вже й старатися не хотілося, бо й на чоловіка дивитися не хотілося.

Він би ще довго тягнув, але тут його любка сказала, що при надії і все. Він планував все залишити собі, але тут вже я підключила адвокатів і у нас був бій за кожну дошку нашої дачі.

Йшли роки, наш син вже й одружився і має донечку. Я живу в своє задоволення і не згадую про колишнього, бо я перебралася за місто і мені байдуже, що він там в місті робить.

З сином Роман час від часу бачиться і то добре. І ось дзвінок через стільки років від Романа:

– Олю, я попав в автопригоду. Хотів тобі сказати, що дякую тобі за сина і хотів попрощатися.

Я кинула слухавку. Як припекло, то мене згадав, а де ж ті стрункі красуні, які його оточували? Їм він не хоче зателефонувати, щоб вони йому судно виносили? І знає ж, що я приїду і от і подзвонив!

Звичайно, що треба не їхати з порожніми руками, треба ж бульйону чи йогурту купити, добратися. Зателефонувала синові і той підтвердив, що батько з ним говорив і вирішили поїхати обоє до нього, попросила хай мене забере, бо я ж з контейнерами.

Ще з собою треба взяти речі, щоб біля нього бути. Одним словом, клопіт.

Ми приїхали, дивлюся, а то дідок лежить, а не той бравий чоловік. Отак.

Але діло пішло, бо як є людина збоку якій ти можеш і пожалітися і в серцях щось сказати, то вже веселіше.
Виходили ми його із сином по черзі і тепер він на моїй дачі шкутильгає, але сам. Просив вибачення і щиро, казав, що помилявся, і байдуже на мої кілограми, головне, що він мене більше не зрадить.

Я великої надії на його слова не маю, бо це він зараз так говорить. Але мені приємно, що він бачить частіше сина, що він з задоволенням спілкується з онучкою, виконує всі її забаганки. І я бачу, що йому цього не вистачає. Я не буду триматися за його слова, що він хоче все вернути, хай йде, я його тримати не буду. Не знаю, що то в мені таке говорить: мудрість чи вже старість?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page