Пам’ятаю, як після шкільного випускного та зустрічі сонця на шлюзі ми домовлялись про зустрічі однокласників. Хтось запропонував зустрічатись через кожні 5 років, але більшістю вирішили зібратись через 10. Проте заповзятого організатора ні на жодну із дат у класі не виявилось. Можливо, всі були б і раді прийти, але зустріч мав організовувати «хтось інший, але не я». І ось комусь із наших (наближалося 40-річчя випуску) терпець увірвався, і він дав оголошення в газету про збір однокласників нашої школи 77 року випуску. На шкільне подвір’я прийшли майже всі, за винятком тих, хто уже покинув цей світ. Зайшовши до школи, відразу попрямували до класу, у якому вчились перші чотири роки. Пригадали той час, коли нам не дозволяли сідати на уроках так, як ми хочемо, а розсаджували суворо за схемою «хлопчик-дівчинка». Однак дівчат у нас в класі було не дуже багато, тому їх на всіх не вистачало. Можливо, на підставі цього, у мене тоді склалося враження, що чоловіче населення міста значно перевищує жіноче. І якщо перші кілька років хлопці вернули носи і не хотіли сідати поруч дівчат, то, підрісши, зрозуміли, що це все-таки і непогано. Дівчата навчались значно краще за нас, хлопчаків, і можна було в разі чого проконсультуватись.
– А ось тут стояла моя парта, – весело засміялась Тетяна, показуючи у третьому крайньому ряду другу парту від дошки. – Я добре пам’ятаю.
– Я сидів відразу за тобою на третій парті, – мені так хотілось сказати їй, що у четвертому класі я багато віддав би, аби сидіти поруч. І сів я за третю парту лише для того, аби знаходитись ближче до неї, Тетяни, милуватися її чудернацьким хвостиком із волосся. Коли вона нахилялась до зошита, він постійно ліворуч звисав із її плеча, а вона постійно закидала неслухняне пасмо назад за спину. І ніби прочитавши мої думки, вона тихенько, аби почув лише я, промовила:
– А я була в тебе закохана і, аби привернути твою увагу, постійно поправляла зачіску…
Я посміхнувся і відказав, що вона мені теж дуже подобалась.
– Я здогадувалась, адже всі хлопці бились за місця на «камчатці», а ти відразу сів за моєю спиною. Я навіть інколи відчувала твій погляд.
– А на 8 Березня я…
– Ти завжди дарував мені найкрасивішу листівку, – продовжила Тетяна, – було, було. Кілька їх я зберігаю і нині у випускному альбомі.
– Так, давайте швидше до столу. Нам накрили у шкільній їдальні, – закомандував Микола, який щойно заскочив до класу. – В дитинстві уже побували, пора повертатись до дорослого життя. За столом і розкажете, хто чого досяг за 40 років.
Читайте також: – Не вкpала? Аякже! Безcтидниця, тобі сорок, а ти дитину в лiжко тягнеш, – шепотіла, аж сичала, жінка.
– Добре, добре, зараз йдемо, – відказала Тетяна і не поспішаючи присіла на місце, де колись її посадила наша перша вчителька Галина Іванівна.
– Тань, а чому ми так за всі роки нашого навчання…
– Не знаю. Чесно. Мабуть, то був такий час, коли про кохання можна було говорити уже після школи. Я після університету навіть пробувала тебе відшукати, та марно, адже ти виїхав із міста, а до твоїх батьків чомусь було звертатись соромно.
– Я під час одного свого приїзду додому довідався, що ти вийшла заміж, тому і не став тебе розшукувати.
– Я кілька разів уже встигла сходити заміж. До речі, я і зараз вільна, – стиха промовила однокласниця.
– То ти весь час у пошуку, я за тебе радий. А я ось одного разу знайшовши свою половинку, до цих пір живу з нею в любові. Добре, Танюшо, пішли до наших, у доросле життя. Нас там чекають.
Ми піднялись і тихенько залишили клас…
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Артем Полтавець.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
