З ранку все наче йшло за звичайним сценарієм – будильник не продзвенів, кави не було в кавнику, в холодильнику порожньо (син був напередодні і все вигріб), на піджаку поставила пляму перед виходом і прийшлося прасувати новий…
Все валилося з рук і причина була відома – нова керівниця нашого офісу придивлялася до колективу і планувала оптимізацію, що по простому звучало, як звільнення.
А все ж було так чудово до її приходу, нарешті я дозволила собі закохатися після стількох років самотності…
Вадим… Вадим був у моїх думках, але я стримувала себе. Врешті-решт, це ж робота… Але для себе я вирішила, що ще кілька тижнів його залицянь і я скажу «так» побаченню.
Мені сорок шість, дорослий син, який навідує мене отак раптово, спорожнюючи всі мої запаси, ніякого натяку на невістку, а тим більше про онуку. Я вже вісім років не маю ніяких серйозних стосунків, думала, що я не треба, але тепер дуже хочеться з кимось рідним бути на Різдво і Новий рік…
Але всі мої плани зруйнувало переформатування офісу.
Нова керівниця була всім незадоволена, вимагала дисципліни і результатів. А які я могла дати результати, коли стільки років виконуєш одне і те ж?
Зрозуміло, що звільнять мене, а як тоді я буду? Звичайно, добре. Бо тоді з Вадимом стане все набагато простіше, але все одно йти з роботи не хотілося.
І ось з такими думками я підійшла до офісу, як почула писк.
Біля входу лежала маленька коробка, і з неї доносився слабкий звук. Тремтячий, жалібний. Я підійшла ближче й відчула, як серце стиснулося.
Це було цуценя. Маленьке, мокре від дощу, з крихітними лапками, що тряслися від холоду. Як я могла залишити його тут? Ні, це просто неможливо.
Я підняла коробку і обережно понесла її з собою. В голові крутилося лише одне питання: що ж тепер робити? Мені не можна було залишити цуценя на вулиці, але й на роботі така ситуація могла призвести до неприємностей. Я знала, що ніхто не схвалить цього, навіть Вадим.
Я принесла цуценя на роботу і поставила біля батареї в своєму закутку. Звичайно, що колеги побачили коробку і стало цікаво, що ж там.
Першим підійшов Вадим з компліментами на устах, але далі скривився:
— Ти серйозно? Принесла собаку на роботу? Ми тут працюємо, Вікторіє, а не надаємо прихисток бездомним тваринам!
Я здригнулася від його слів, але намагалася не показувати емоцій. Я ж чекала, що він якось вирішить цю проблему.
Далі зібралися інші і висновок був один – цуценя має піти, бо сморід, калюжі, блохи…
Хоч я в душі й погоджувалася з цим, але заговорила моя впертість.
– Цуценя нема куди віддати, я заберу його додому. Працюйте собі і дайте мені спокій.
– Тепер тебе точно звільнять, – сказав на прощання Вадим.
Ми ще не встигли обговорити, що робити далі, як до нашого відділу зайшов Антон, наш охоронець, повз якого не мала проскочити миша, а тут проскочила я з собакою.
Але, на диво, цього разу Антон підійшов до коробки з цуценям і погладив його.
— Ой, Боже, який маленький! — сказала він, і його звичайно похмуре обличчя раптом стало м’яким. — Як ти його сюди принесла?
Я здивовано поглянула на нього. Антон, який завжди був таким холодним і стриманим, цього разу справді проявив теплоту.
— Я зараз принесу молока і хліб, — сказала він і зник.
Я не могла повірити, що це відбувається. Вадим і досі з невдоволенням дивився на цуценя, але Антон годував його і навіть, знайшов рішення:
– Він побуде біля мене, а потім ти його забереш, як йтимеш додому.
– Дякую, – відповіла я.
Але далі мені знову не пощастило – не встиг Антон взяти цуцика, як в офіс влетіла керівниця..
Всі миттєво завмерли. Оксана Іванівна з’явилася у дверях. Як завжди, строга, наче з каменю, вона кинула погляд на нас і запитала:
— Що тут у вас відбувається?
Тишина. Всі обертали голови в мою сторону, ніби я була відповідальна за цей безлад.
— Це… цуценя, — сказала я трохи спантеличено, намагаючись не виглядати винною. — Я знайшла його на вулиці, воно було мокре і крихітне… Я просто не могла його залишити.
Вона поглянула на мене, потім на цуценя, і її погляд дещо пом’якшав. Вона навіть не зробила того суворого зауваження, яке я так боялася почути.
— Ви добре зробили, що не залишили його на вулиці, — сказала вона. — Але залишити його на роботі — це, звісно, не зовсім коректно. Візьміть вихідний і заберіть малюка до ветеринара, дайте йому можливість одужати. А ми тут справимося без вас.
Я була вражена її реакцією. Це був вчинок, якого я зовсім не очікувала. Виявляється, у нашого шефа є своєрідна людяність, яку вона показала у дуже неочікуваній ситуації.
Поки я одягалася, Антон поміг мені винести цуцика і порадив гарного ветеринара, до якого водить свого кота.
Так я отримала несподіваних друзів, бо відтоді я спілкуюся з Антоном, маю вірного Тома, який мене чемно чекає з роботи. Син частіше буває вдома, бо любить його вигулювати.
– Мамо, він такий милий, на нього всі дівчата ведуться.
Вадима звільнили, і я від того рада, хоч не знаю через яку причину. Думаю, мені б було важко надалі нормально з ним працювати, бо про жодні романтичні відносини й мови не могло бути. Мені не потрібен чоловік, який знову кине мене сам на сам з беззахисною істотою. Хіба не так?
