Мене називають безсовісною і ще й кажуть, що дітей так виховала, що не знають, що таке вдячність до старших. Ми живемо в невеликому селі, перетинаємося з людьми часто, і одні в очі, інші поза очі про мене говорять. Кажуть, що батько — то святе, а я своїх дітей виховала в неповазі до нього.
Ця історія почалася тоді, коли ми будувалися з Мироном. Тільки звели хату, перекрили дах і поклали підлогу, як ми одразу зайшли жити, бо вже не сила було терпіти його батьків. Свекруха, Надія Петрівна, була дуже самовпевнена, не хотіла мені зовсім з дітьми помагати, от я й вирішила — як сама, то сама. Краще в порожніх стінах, але без щоденних повчань.
Того літа я поїхала до своїх батьків у сусідню область. Дітям треба було трохи побути на свіжому повітрі, та й мені хотілося перепочити від вічного будівництва. Мирона залишила вдома, він казав, що має доробити якісь дрібниці по господарству. Ми пробули в гостях два тижні. Коли ж нарешті повернулися додому, я відчинила хвіртку і відчула щось недобре. У дворі було занадто тихо, навіть собака сусіда не гавкав. Я встромила ключ у замок, двері піддалися легко.
Я зупинилася на порозі й заціпеніла. Перше, що впало в очі — порожнеча. У коридорі не було вішалки, яку ми лише місяць тому привезли з міста. Я пройшла далі в кімнату, і серце почало калатати десь у горлі. По стінах зяяли дірки — там, де раніше висіли радіатори опалення. Навіть вимикачі були викручені, зі стін стирчали лише самотні дроти.
Діти забігли за мною і притихли. Молодший, Павлик, смикнув мене за руку:
— Мамо, а де наш телевізор? І мультики?
Я не знала, що йому відповісти. У вітальні не залишилося нічого, крім старого табурета, який ми використовували як підставку для інструментів. Кухня виглядала ще гірше: порожній куток замість холодильника, відсутня плита, навіть мийку хтось відкрутив від стільниці. Залишилося лише наше двоспальне ліжко та дитячий диванчик, мабуть, просто не влізли в машину або не вистачило часу.
Руки трусилися, коли я діставала телефон. Перша думка була — грабіжники. Винесли все, до останнього гвинтика. Я набрала номер Мирона. Він не брав довго, відповів лише з третього разу. Голос у нього був дивний — занадто спокійний, навіть трохи зухвалий.
— Мироне, нас пограбували, — ледь вимовила я, опускаючись на той самий табурет. — У хаті порожньо. Ні техніки, ні батарей, нічого. Ти де? Треба викликати поліцію.
— Не треба нікого викликати, Вікторіє, — перебив він мене. — Це я все забрав.
— Що значить «забрав»? Куди? Навіщо?
— Я пішов від тебе. Невже ти така наївна, що сама не здогадалася? — він коротко і сухо засміявся. — Я забрав те, за що платив. Мої гроші — мої речі.
— Мироне, ти про що? Ми ж цю хату разом… ти ж знаєш, скільки я своїх декретних сюди вклала, як батьки мої допомагали. Куди ти пішов?
— До жінки, яка мене цінує. Ти мені набридла вічним ниттям про ремонт і дітей. Ти ніяка господиня, Віко. Живи тепер, як знаєш.
— А діти? Ти ж викрутив батареї! Як вони будуть взимку? Тут же стіни голі.
— Це вже твої клопоти. До побачення.
У трубці пішли короткі гудки. Я сиділа в порожній холодній хаті й дивилася на розібрані розетки. Десять років життя просто випарувалися за ці два тижні. Мирон забрав не просто речі, він забрав безпеку моїх дітей. Будинок треба було доводити до пуття, але тепер я розуміла, що вся ця фінансова петля затягнеться на моїй шиї.
Перші місяці були схожі на пекло. Мені доводилося брати будь-яку роботу, щоб хоча б купити найдешевшу плитку на дві конфорки і якось обігріти одну кімнату. Свекри, Надія Петрівна та Василь Іванович, навіть не переступили наш поріг.
Коли я випадково зустріла їх біля магазину і спробувала заговорити про аліменти чи хоча б про совість їхнього сина, Надія Петрівна лише підібгала губи.
— Мирон знайшов своє щастя, — відрізала вона. — Якщо він з тобою не живе, то й ми тобі нічого не винні. Виховуй тепер сама, раз така горда була.
— Але ж це ваші онуки, — тихо сказала я.
— Онуки різні бувають, — вставив слово Василь Іванович і відвернувся.
Ми вижили лише завдяки моїй мамі. Вона переїхала до нас, допомагала з дітьми, поки я бігала по змінах. Потроху в хаті почали з’являтися меблі. Хтось із сусідів віддав старий стіл, хтось — стільці. Через три роки я нарешті змогла закрити більшу частину боргів і зробити мінімальний ремонт. Про Мирона я намагалася не думати. Чутки в селі розходилися швидко: казали, він поїхав у місто, одружився з якоюсь молодшою, Любою, і начебто навіть купив машину. Мені було байдуже, поки не пролунав той дзвінок.
Я поралася на городі, коли задзвонив телефон. Номер був знайомий, але я довго не могла згадати, чий він.
— Алло? — сказала я, витираючи руки об фартух.
— Вікторіє, це Надія Петрівна, — голос свекрухи звучав не так впевнено, як раніше.
Я напружилася, спина миттєво стала рівною.
— Добрий день. Щось сталося?
— Ти хіба не знаєш? Біда в нас. Мирон у аварію потрапив, коли з міста їхав. Машина вщент, а він… ледве витягли.
— Шкода, — сухо відповіла я. — Але до чого тут я?
— Як це до чого? Ти ж дружина, хоч і колишня. Він зараз у лікарні, стан тяжкий. Треба догляд, треба ліки. Ти б хоч провідала, дітям батька показала.
— У нього є дружина, здається, Люба її звати. Нехай вона і провідує.
— Та яка там Люба! — свекруха мало не зірвалася на крик. — Як дізналася, що він ходити, може, і не буде нормально, то зібрала манатки і зникла. Навіть у палату не зайшла, отака дружина.
— Тоді співчуваю вам ще раз. Вам тепер буде непросто.
— Віко, ти не розумієш. Ми з Василем уже старі, нам важко. Ми вирішили, що найкраще буде, якщо ти Мирона до себе забереш. У тебе ж хата тепер велика, діти підросли, поможуть.
Я на хвилину замовкла, намагаючись осягнути те, що вона щойно сказала.
— Ви серйозно? Забрати його до себе?
— Ну а як інакше? Він же батько твоїх дітей. Хату він будував, а ти живеш. Совість треба мати. Хто, як не ти?
— Надіє Петрівно, ви, мабуть, забули, як три роки тому ваш син викручував батареї в цій хаті, поки діти спали в іншому місці. Він тоді не думав, що він батько. Він забрав навіть виделки.
— То було діло молоде, гаряче, — пробурмотіла свекруха. — Чого старе згадувати? Зараз людині допомога потрібна.
— Мені яке діло? — я повторила фразу, яку колись сказав мені Мирон. — У мене своя сім’я, свої турботи. Доглядайте його самі або наймайте когось.
— Ти жорстока жінка! — крикнула вона в трубку. — Бог тебе покарає!
Я просто поклала телефон на стіл. Руки більше не трусилися. Мені не було боляче, не було навіть зловтіхи — просто пустка.
Пізніше мені розповіли, що Мирона таки виписали. Свекруха забрала його до себе, але вистачило її рівно на три тижні.
Виявилося, що доглядати за дорослим немічним чоловіком — це не те саме, що хвалитися успіхами сина перед сусідками. Вона почала ходити по селу і скаржитися, що здоров’я в неї підірване, а Василь Іванович теж хворіє.
Ще через місяць Мирона відвезли в державний інтернат. Надія Петрівна всім розповідала, що зробила це зі сльозами на очах, бо «немає кому помогти», і обов’язково додавала, яка я бездушна, бо не захотіла прийняти «рідну людину».
Тепер, коли ми проходимо повз їхній будинок, вони навіть не вітаються. Діти запитують, чому бабуся Надя відвертається, а я кажу, що в людей буває різна пам’ять. У когось коротка на добро, а в когось — довга на те, як холодно було спати в хаті без опалення.
А ви б таке пробачили і доглядали батька своїх дітей?
