fbpx
Історії з життя
Я побачила його перелякані очі у вікні зруйнованого будинку. Ніколи не мала схильності до домашніх тварин, але ті очі залишити там не змогла. Він сам до рук пішов і пригорнувся так, що став одразу частинкою мене. Скільки ж ми пережили разом, я й не передам словами. А тепер, коли ми обоє у безпеці його хочуть забрати у мене господарі, які з’явились у цій далекій країні несподівано

Я побачила його перелякані очі у вікні зруйнованого будинку. Ніколи не мала схильності до домашніх тварин, але ті очі залишити там не змогла. Він сам до рук пішов і пригорнувся так, що став одразу частинкою мене. Скільки ж ми пережили разом, я й не передам словами. А тепер, коли ми обоє у безпеці його хочуть забрати у мене господарі, які з’явились у цій далекій країні несподівано.

Ніколи не мала схильності і любові до домашніх тварин. Усілякі там котики і собачки мені подобались лиш у стрічці. У мене ніколи не було домашнього улюбленця, більше того, я його навіть у дитинстві не хотіла.

Мої батьки до останнього не вірили що може бути щось лихе. Навіть, коли  у нас стіни тряслись, вони не чекали нічого поганого. Адже ж “не будуть же вони мирних чіпати, що ми їм зробили?”, Саме тому вони й не захотіли приєднатись до евакуаційної колони того дня. Мені сказали лиш, що я сама господиня свого життя і якщо хочу, можу їхати.

Я побачила його перелякані очі у вікні майже зруйнованого будинку. Якимось дивом він вижив і так голосно і жалісливо нявкав. Не знаю, що я почула, можливо у тому крику про допомогу був і мій власний переляканий і розгублений голос, але я підійшовши позвала його до себе. Чомусь, назвала Нявчиком. І диво! Він пішов до мене і так пригорнувся, прямо вріс у мене, якось одразу став моєю часточкою. В автобус я сіла вже не сама.

Ми наразі у малесенькому містечку в Німеччині на кордоні з Італією. Я проживаю в родині, яка погодилась надати нам прихисток. Можна сказати, що працюю, адже за те, що я доглядаю їхню літню бабусю отримую платню.

Нявчик від мене не відходить. Він моя тінь і вірний супутник завше і скрізь. Можливо, те, що він пережив так на нього вплинуло, але щойно я вийду з поля його зору, він одразу починає волати так, що до бідолахи збігається увесь дім.

Я зробила одну величезну помилку – розмістила фото з Нявчиком у одній із соцмереж. Здається, що тут такого, допис лиш мої друзі і могли побачити, але вже через кілька годин до мене звернулась жінка з мого міста. Не повірете, але вона за п’ятдесят кілометрів від нас проживає зараз.

Жінка зі сльозами просила повернути свого Вальтера. Говорить, що кіт, це все що лишилось від її дому рідного і близького. Запевняє, що просто не знайшла його тоді, коли вони сім’єю покидали рідну домівку. Вона навіть фото показала, таки мій Нявчик був колись її.

Наразі, я її занесла в усі можливі чорні списки. Плачу обіймаючи свого рятівника. уявлення не маю, як я житиму не бачачи цих очей, не відчуваючи його тепла, коли він сопе мені на вухо, адже спить завше на подушці поруч.

З батьками зв’язку нема. Він усе, що в мене є. Хіба я повинна його повертати? Адже вони його покинули там зовсім одного.

Маргарита П.

Миру нам усім!

You cannot copy content of this page