fbpx

Я почала рахувати, коли це могло статися. Де я була шістнадцять років тому, що мій дорогий чоловік отак собі погуляв та тепер на порозі стоїть довготелесий хлопчина та дивиться на мене вовком, а Павло переминає з ноги на ногу

– Любо, я сам не знав, клянуся! Він от мене знайшов і каже, що то я його тато.

– Тобто, ти любасився, а тепер шокований, що у тебе син?

– Та я… То було раз і я не думав, що то серйозно. Тим більше, ми тоді посварилися були.

– Ти от такі аргументи мені не кажи, – прошипіла я, – Я щось ні сварки не пам’ятаю, ні тим більше на мене вину не перекладай за свій вчинок!

Обоє чоловіків сопіли, я кипіла…

Не буду ж я їх тримати на порозі, щоб сусіди це все чули, тому пішла на кухню, а Павло вже почав хлопцю показувати, де сісти.

Ні, ну за ці двадцять з хвостиком років я була певна, що у нас в родині все добре. Так, сварилися і через дрібниці теж. Але ж хто святий?

Я маю якісь свої замашки, він свої… Але ж у нас спільні діти, нам треба про них думати. А тут на тобі.

– Любо, я маю про нього попіклуватися.

– Та ти що? А мати його де?

– Та вона його то в інтернаті тримала, то в себе… А тепер він вже сам.

– Ти певен, що то твоя дитина?

– Та певен, певен…

– Де він буде жити? Я його у нас тримати не хочу!

– Любо, ну попробуємо знайти йому гуртожиток, але ж він ще й школу не закінчив. Треба про це подумати.

Відтоді у нас поселився цей хлопчина – я його не чіпаю, а він мене. І то добре.

Але як почалася школа, то почалося – що не тиждень, то батько в школі, бо в хлопця проблеми з поведінкою.
Я не втручаюся, бо то хіба мої проблеми? У мене он доньки вчаться далеко, то з ними поговорити, передачу передати…

З Павлом я не говорю, та й він практично пропадає на роботі, бо ж треба ще одну дитину піднімати на ноги. Тому часто їде в відрядження.

– Сподіваюся, ти мені ще дітей не навезеш, – кажу йому на прощання, а він тільки сопить.

І ось знову повідомлення в чаті – батьки Юрка мають прийти до школи. Я йду…

З уроків утік і інших підбивав – каже керівничка.

Я додому – хлопця нема.

Знаєте, у мене ще нема клопоту, лиш бігати по місту та шукати Юрка. Прийде – добре, а не прийде – друге добре…

Але вже й вечір, а його нема. Я на вулицю глянула – скоро на дощ, а він виходив чи не в шортах.

Я тоді капці на ноги, парасолю в руки і йду. Він або десь в знайомому районі.

Обійшла я все – нема. Я тоді до Павла – де він може бути? Той подумав і каже, що міг хіба до свого села поїхати, там десь бабуся ще має жити.

Чесно вам скажу, що хотіла на це все плюнути, але ж… ну а як щось станеться?

Йду я на вокзал, наше місто невелике, тому вокзал теж маленький. Дивлюся – сидить на лавочці.

– Ти чого додому не йдеш, – питаю його, а він від несподіванки аж підскочив.

– Зараз поїду… Електричкою…, – каже, але я бачу, що він не дуже й хоче туди їхати.

– Ходи, а то я ноги натомила, поки тебе шукала.

– То не треба було.

– Може, й не треба, але як вже знайшла, то ходи.

Я йду і бачу, що він за мною бреде. Вдома поїв і я йому нічого не говорила, хай вже заспокоїться.

– Слухай, Юрку, я знаю, що ми тобі чужі і тобі важко, але якщо ми не будемо один одному робити пакості, то можемо вжитися. Якщо я можу тобі чимось допомогти – ти кажи, краще знати відповідь, ніж здогадуватися та себе накручувати.

Отак я з одним чоловіком в нашій родині і маю справді чесні стосунки. Відтоді він мені в очі каже, що не так, як і я йому. І знаєте, то коли ти маєш якісь ілюзії, то тобі гірчать слова, а коли все чесно та прозоро – то якось легше.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page