– Любо, я сам не знав, клянуся! Він от мене знайшов і каже, що то я його тато.
– Тобто, ти любасився, а тепер шокований, що у тебе син?
– Та я… То було раз і я не думав, що то серйозно. Тим більше, ми тоді посварилися були.
– Ти от такі аргументи мені не кажи, – прошипіла я, – Я щось ні сварки не пам’ятаю, ні тим більше на мене вину не перекладай за свій вчинок!
Обоє чоловіків сопіли, я кипіла…
Не буду ж я їх тримати на порозі, щоб сусіди це все чули, тому пішла на кухню, а Павло вже почав хлопцю показувати, де сісти.
Ні, ну за ці двадцять з хвостиком років я була певна, що у нас в родині все добре. Так, сварилися і через дрібниці теж. Але ж хто святий?
Я маю якісь свої замашки, він свої… Але ж у нас спільні діти, нам треба про них думати. А тут на тобі.
– Любо, я маю про нього попіклуватися.
– Та ти що? А мати його де?
– Та вона його то в інтернаті тримала, то в себе… А тепер він вже сам.
– Ти певен, що то твоя дитина?
– Та певен, певен…
– Де він буде жити? Я його у нас тримати не хочу!
– Любо, ну попробуємо знайти йому гуртожиток, але ж він ще й школу не закінчив. Треба про це подумати.
Відтоді у нас поселився цей хлопчина – я його не чіпаю, а він мене. І то добре.
Але як почалася школа, то почалося – що не тиждень, то батько в школі, бо в хлопця проблеми з поведінкою.
Я не втручаюся, бо то хіба мої проблеми? У мене он доньки вчаться далеко, то з ними поговорити, передачу передати…
З Павлом я не говорю, та й він практично пропадає на роботі, бо ж треба ще одну дитину піднімати на ноги. Тому часто їде в відрядження.
– Сподіваюся, ти мені ще дітей не навезеш, – кажу йому на прощання, а він тільки сопить.
І ось знову повідомлення в чаті – батьки Юрка мають прийти до школи. Я йду…
З уроків утік і інших підбивав – каже керівничка.
Я додому – хлопця нема.
Знаєте, у мене ще нема клопоту, лиш бігати по місту та шукати Юрка. Прийде – добре, а не прийде – друге добре…
Але вже й вечір, а його нема. Я на вулицю глянула – скоро на дощ, а він виходив чи не в шортах.
Я тоді капці на ноги, парасолю в руки і йду. Він або десь в знайомому районі.
Обійшла я все – нема. Я тоді до Павла – де він може бути? Той подумав і каже, що міг хіба до свого села поїхати, там десь бабуся ще має жити.
Чесно вам скажу, що хотіла на це все плюнути, але ж… ну а як щось станеться?
Йду я на вокзал, наше місто невелике, тому вокзал теж маленький. Дивлюся – сидить на лавочці.
– Ти чого додому не йдеш, – питаю його, а він від несподіванки аж підскочив.
– Зараз поїду… Електричкою…, – каже, але я бачу, що він не дуже й хоче туди їхати.
– Ходи, а то я ноги натомила, поки тебе шукала.
– То не треба було.
– Може, й не треба, але як вже знайшла, то ходи.
Я йду і бачу, що він за мною бреде. Вдома поїв і я йому нічого не говорила, хай вже заспокоїться.
– Слухай, Юрку, я знаю, що ми тобі чужі і тобі важко, але якщо ми не будемо один одному робити пакості, то можемо вжитися. Якщо я можу тобі чимось допомогти – ти кажи, краще знати відповідь, ніж здогадуватися та себе накручувати.
Отак я з одним чоловіком в нашій родині і маю справді чесні стосунки. Відтоді він мені в очі каже, що не так, як і я йому. І знаєте, то коли ти маєш якісь ілюзії, то тобі гірчать слова, а коли все чесно та прозоро – то якось легше.
Фото Ярослава Романюка.
