Я стояла перед дзеркалом, поправляючи поділ темно-смарагдової сукні. Тканина була важкою, прохолодною і приємно охолоджувала шкіру. Я купила її спеціально для цього вечора — тринадцятої річниці нашого весілля. На туалетному столику виблискували золоті сережки та кольє. Я ретельно підбирала кожен елемент, хотіла бути бездоганною. Вечеря в ресторані була запланована на сьому тридцять.
Почувся звук ключа. Гліб повернувся вчасно. Я вийшла в передпокій, усміхаючись і очікуючи побачити квіти або принаймні почути комплімент. Але він навіть не зняв куртку. Гліб стояв біля дверей, розглядаючи власні черевики.
— Марто, нам треба поговорити, — вимовив він тихим, якимось порожнім голосом.
— Давай у ресторані, — відповіла я. — Нас чекають.
— Я подав на розлучення, — він нарешті підняв очі.
Я мимоволі засміялася. Це було схоже на дуже невдалий розіграш. Але Гліб не посміхався. Він підібгав губи і знову відвів погляд. У ту ж секунду всередині все обірвалося.
— Чому? — це було єдине, що я змогла вимовити.
— Я зустрів іншу. Її звати Інна. Вона розуміє мене з пів слова. Нам затишно разом. У нас схожі погляди на життя.
Я дивилася на нього і бачила чужу людину. Ми прожили тринадцять років. Він виховував мою доньку Кіру як рідну. У нас був спільний син, п’ятирічний Артем, який батька просто обожнював. Син буквально відштовхував мене, коли Гліб повертався з роботи, — йому потрібен був тільки тато.
— Колись ти так само говорив про мене, — сказала я, відчуваючи гіркоту в роті. — Що зараз змінилося?
Гліб лише знизав плечима. Він мав цю звичку — дивитися в стіну, коли розмова ставала неприємною.
— Добре. Як ти це собі уявляєш? У нас діти, квартира, майно.
— Ти з дітьми переїдеш у свою квартиру, яку зараз здаєш. Я платитиму аліменти на сина. Машина лишається мені, ти все одно не вмієш водити.
Я відчула, як гнів витісняє заціпеніння. Цю квартиру ми купували разом. Я робила тут ремонт, обирала кожну дрібницю, вкладала кожну зароблену копійку в затишок.
— З чого ти взяв, що я просто піду? Це спільне майно.
— Твоя зарплата — це сльози, Марто, — він раптом розізлився. — Все куплено за мої гроші. Я працював, щоб ви ні в чому не мали потреби. Це моя квартира. Збирай речі швидше. У понеділок сюди в’їде Інна.
У понеділок. Через три дні. Це було як грім серед ясного неба.
— Знаєш що, Глібе? — я випрямилася. — Артем залишиться з тобою. Ти ж батько. У тебе вищий дохід. Ти зможеш дати йому більше. Тим паче, Інна вже на порозі — без жіночої уваги він не залишиться.
— Як же так, доню? — моя мати розгублено ходила кімнатою моєї старої квартири, допомагаючи розставляти коробки.
— Як Артем без тебе? Він же зовсім малий.
— Мамо, йому буде краще з батьком. Ти сама знаєш, він за ним хвостиком ходить. Мене він до себе навіть підійти не дає, коли Гліб вдома.
Мені було важко. Кожна зібрана іграшка Артема відгукувалася болем. Але я згадувала обличчя сина, коли він почув, що тато буде жити в іншій кімнаті. Він не стихав пів години, поки я не сказала: «Ти можеш залишитися з татом». І він миттєво замовк. Його навіть не злякала новина про «нову тьотю». «Головне, що тато буде поряд», — сказав він мені тоді.
— Нічого, — зітхнула мати. — Поживе з мачухою, зрозуміє, що таке рідна мама. Ти просто тримай його кімнату готовою.
Минув тиждень. Я облаштовувала життя з Кірою, коли Гліб почав дзвонити. Спочатку це були дрібні питання, а потім почалися скарги.
— Марто, Артем знову розбив вазу, — голос Гліба в слухавці був роздратованим. — Він не слухається Інну. Він вимагає мультфільми о другій годині ночі.
— Він дитина, Глібе. Ти ж хотів його виховувати.
Через місяць ситуація стала критичною. Я дізналася про це від спільних знайомих, а потім і від самого Гліба. Інна виявилася не готовою до ролі виховательки. Вона розраховувала на ресторани та подорожі, а не на зашмарканого п’ятирічного хлопчика, який навмисне псував її косметику і малював на дорогих сумках.
— Або він, або я! — говорила вона так голосно, що я чула це на задньому фоні під час телефонної розмови.
Гліб намагався бути «хорошим татом», але бізнес потребував часу, а Інна — уваги. Квартира, яку він вважав своєю фортецею, перетворилася на поле бою. А тут ще й мій адвокат подав позов на поділ майна. Я не збиралася віддавати те, що належало мені за правом.
Одного вечора Гліб приїхав до мене. Він виглядав втомленим, під очима залягли тіні.
— Марто, давай не будемо розлучатися. Я все усвідомив. Це була помилка. Інна пішла, я не хочу більше нікого. Давай повертайся.
— Ні, Глібе. Вдруге на ті самі граблі я не стану. Сьогодні Інна, завтра Катя. Ти зрадив мою довіру. Я вже звикла жити сама і, знаєш, мені спокійно.
— А як же син?
— Син буде жити тиждень у тебе. Ви ж обоє цього хочете.
Гліб ще кілька разів намагався налагодити особисте життя. Після Інни була якась Юля, потім Наталя. Але всі вони зникали через два-три тижні. Артем став надійною перепоною для будь-якої жінки в домі батька. Він не хотів ділити свого «ідеального тата» ні з ким. Гліб став заручником власної дитини.
А я зустріла Дениса. Це сталося випадково, на робочій зустрічі. Він був стриманим, спокійним і дуже надійним. Наше весілля було невеличким, тільки для своїх.
Зараз, коли я дивлюся на своє життя, я розумію, що той вечір у смарагдовій сукні був не кінцем, а початком. Гліб досі намагається знайти «ту саму», яка прийме його разом із непростим сином, але поки що його вечори проходять у порожній квартирі, де Артем знову щось розбив або розлив. А я просто щаслива.
Мама й досі не розуміє, як я могла так залишити сина, а я думаю, що якби Артем був зі мною, то я б була одинокою і знервованою жінкою. І я рада, що він з батьком.
