fbpx

Я подругу не бачила років двадцять, а вони чи не одразу зі своєї душі тягар та на мою переклала. Ну, чекайте, чого лише в молодості не було, то чому саме я тепер маю мати на совісті це?

Мені п’ятдесят один рік і я вже роки не відвідувала отчого дому, бо не було такої потреби – моїх батьків десять років як нема, за хатою дивиться родина тітки, не раз мені казали, щоб я продавала, а я все ще думала, а тепер і знадобилася.

За село у мене лише теплі спогади, але життя мене дуже закрутило і дуже далеко від нього закинуло, тому я дуже рідко приїздила, бо й діти, й робота, чоловік є, за всім треба встигнути, а мама й тато якось хай вже собі раду дають обоє.

А тепер от прийшлося вже перепросити мою стареньку хату і вернутися з родиною в село. Я так всіх людей вже й не знаю, навіть тих, що вчилися зі мною в класі і то не впізнаю, бо ж роки всіх змінюють.

Але от сусідку мою і подругу найкращу Ольгу, то як не впізнати, коли я лиш сумки за поріг, а вона тут як тут.

– А я знала, що ти вернешся!, – почала вона, – Ти приходь до мене ввечері, я тобі й молочка з собою дам і поговоримо.

Звичайно, що я пішла, бо ж кортить все знати. Хто як з наших живе. Адже я хоч і маю соціальну мережу, але не дуже й шукаю своїх односельців, якось не будо потреби. А тепер сам бог приказав…

І отак ми лиш сіли, як мені Ольга й каже:

– А Іван так і не женився, все тебе чекав.

Я вся спалахнула!

Іван? Та ми ж геть зовсім юні були, коли під старою липою зустрічалися. Я знала, що йому подобаюся, але навчання мені показало, що є багато хлопців і ними можна поки й поперебирати, поки ти молода, придивитися, а тоді вже про щось серйозне подумати. А Іван що?

Ну, возив мене на рамі по сільській дорозі, на ставу найбільше бризкав водою і плівся за нами з Ольгою з клубу, щоб ніхто більше нас не проводжав. Коли Ольга йшла додому, то ми ще стояли біля липи, то мовчали, то говорили, кілька разів обійнялися.

А далі я поїхала вчитися, вискочила заміж і ні від кого це в секреті не тримала. Коли приїздила, то Івана й не бачила, і не чула нічого про нього, бо вже зовсім інші клопоти були у мене, ніж згадувати хлопчика з дитинства.

– А його не стало два роки тому, думав, що ти приїдеш, як все почалося і не дочекався, – далі за своє Ольга.

– А я тут до чого?, – почала виправдовуватися я, – Я йому нічого не обіцяла.

– Ну, як до чого? Значить щось сказала, раз він до мене ходив лиш для того, щоб випитати як ти там живеш, – випалила вона і аж зашарілася.

І розмова замовкла. Тепер зрозуміло, що подруга й своє має на душі на мене і як ми будемо далі спілкуватися – не відомо. Для мене ті часи давно минули і нічого не означають, а для неї чомусь дуже важливі, раз вона так виперла все на передній край. Я й не здогадувалася, що вона мала якісь почуття до Івана, мені здавалося, що вони добре з чоловіком живуть, в любові взаємній…

А Іван може й не через мене не одружувався, а через якусь іншу причину – хто тепер те знає, але Ольга вже наголосила на тому, що то я йому там щось наобіцяла і він мене от все життя й чекав.

Як мені донести до неї, що все це лишилося в минулому і хай там буде, а ми вже дорослі жінки і маємо жити теперішнім часом?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page