Ми стояли на сходовому майданчику, якраз між нашими дверима, що дивилися одна на одну, немов два різні світи. Оксана, як завжди, виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу про домашній затишок: жодної зайвої волосинки, ідеально випрасуваний фартух.
— Слухай, Оксано, — почала я, трохи ніяковіючи, — твої хлопці знову вчора в нас затрималися до пізнього вечора. Ми там таку фортецю з подушок збудували, що я досі не можу знайти пульт від телевізора. Ти не сердишся, що вони в нас так розважаються?
Оксана ледь помітно зітхнула і поправила невидиму порошинку на одвірку.
— Та що ти, Марино, я ж розумію… Але в себе я такого не дозволяю. Дім — це місце для відпочинку, а не спортивний майданчик. У нас кожна річ має своє законне місце, і хлопці знають: якщо порушать правила, то наступного разу залишаться без розваг.
— Але ж вони діти, — усміхнулася я. — Їм хочеться руху, емоцій. Ти б бачила їхні очі, коли мій Сашко виніс старий намет і ми поставили його посеред вітальні!
— Очі — це добре, — сухо відказала сусідка, — але чистка килимів після такого «намету» коштує чимало. Я краще спрямую ці ресурси на щось корисніше. Мої діти привчені до тиші. Вранці кожен протирає пил у своїй зоні, ввечері — звіт про порядок. Це дисципліна. А за емоціями нехай йдуть на стадіон.
Я подивилася на її зачинені двері, за якими панувала стерильна чистотаа, і мимоволі здригнулася. У нас за стіною в цей момент щось гучно впало, почувся тупіт чотирьох ніг і радісний сміх. Оксана лише підняла брову.
— Ну от, бачиш? — додала вона. — Я б так не змогла. Кожному своє.
Наш будинок має цікаву особливість: на кожному поверсі лише дві квартири, розташовані дзеркально. Це створює ілюзію, що за стіною живе твоє відображення. І справді, з Оксаною та її чоловіком у нас багато спільного.
Ми майже однолітки, у обох родинах підростає по двоє синів. Наші хлопці — нерозлучна четвірка, вони разом ганяють м’яча, ходять до школи й постійно шукають пригод.
Проте, варто лише переступити поріг, як магія «дзеркальності» зникає.
Квартира Оксани — це справжній храм чистоти. Мій чоловік називає її оселю «музеєм». Там страшно навіть дихати на повні легені, щоб не порушити молекулярний склад повітря.
Кожна книжка стоїть за зростом, кожен рушник складений так, ніби його вимірювали лінійкою. Їхні діти пересуваються по кімнатах майже нечутно, а розмовляють таким тихим тоном, що іноді здається, ніби вони бояться сполохати тишу.
А в нас… У нас життя вирує за зовсім іншими законами.
У дитячій кімнаті наших хлопців ми встановили величезний спортивний комплекс: канат, кільця, шведська стінка й величезний мат. Це серце нашої квартири.
Коли до нас прибігають сусідські хлопці, там починається справжній рух. Вони перетворюються на акробатів, мандрівників чи першовідкривачів нових планет.
— Мамо, дивись, я — космічний пірат! — вигукує малий Андрійко, розгойдуючись на канаті. — А я буду охоронцем галактики! — підхоплює його брат, стрибаючи на мат.
Ми з чоловіком не просто дозволяємо ці ігри — ми часто стаємо їхніми учасниками. Буває, посеред тижня ми вирішуємо, що сьогодні — вечір великих відкриттів.
Ми будуємо тунелі з коробок, влаштовуємо змагання з перестрибування через «уявні річки» або просто валяємося на підлозі, обговорюючи все на світі.
Звісно, після таких вечорів наша вітальня нагадує місце, де щойно пройшов торнадо. Подушки всюди, деталі конструктора стають небезпечними пастками для босих ніг, а пилосос доводиться діставати набагато частіше, ніж мені б того хотілося.
Проте, коли я бачу щасливі обличчя дітей, усі думки про ідеальний порядок розчиняються в їхньому сміху.
Звісно, я не можу сказати, що ми зовсім не дбаємо про чистоту. Приблизно раз на місяць у нас стається те, що ми називаємо «Великим Прибиранням». Зазвичай це відбувається перед якимось святом або коли я раптом усвідомлюю, що шар «творчого натхнення» на полицях став занадто помітним.
Це дійство ми намагаємося перетворити на гру. Ми вмикаємо музику на повну гучність, кожен отримує свою «секретну місію» зі знищення пилу чи сортування іграшок.
— Хто знайде більше втрачених шкарпеток, той обирає десерт на вечерю! — оголошує тато.
І починається полювання. Але, чесно кажучи, наших зусиль ніколи не вистачає, щоб досягти тієї стерильності, яка є в Оксани. Навіть якщо ми вичистимо кожен куточок, цей порядок тримається максимум день або два.
Потім хтось приносить додому каштани з парку, хтось вирішує зробити аплікацію з конфеті, і все повертається на свої місця. У наш звичний, живий і трохи хаотичний стан.
Нещодавно ми з Оксаною знову розговорилися. Вона з гордістю розповідала про те, як грамотно розподілені обов’язки в її родині.
— Розумієш, Марино, це ж питання економії часу та ресурсів, — повчала вона мене, поки ми чекали дітей із тренування. — Якщо дитина змалечку знає, що за розкидані речі вона несе відповідальність, то у дорослому житті їй буде легше. У мене все чітко: встали, застелили ліжка до ідеального стану, протерли горизонтальні поверхні. Якщо ввечері на підлозі лежить бодай один пазл — наступного дня ніяких комп’ютерних ігор.
— А як же творчість? — запитала я. — Хіба вони не хочуть побудувати щось масштабне, що неможливо прибрати за п’ять хвилин?
Оксана подивилася на мене, як на дивну людину, що не розуміє очевидних істин.
— Для цього є спеціальні гуртки. Дома має бути спокій. Ти ж знаєш, скільки зараз коштують меблі та ремонт? Навіщо їх нищити активними іграми? Краще почитати книжку або зайнятися логічними завданнями.
Я слухала її та згадувала тихі голоси її синів. Вони завжди такі ввічливі, такі стримані. Але чомусь, коли вони потрапляють до нас, вони першими біжать до нашої шведської стінки і з таким захватом стрибають на матах, ніби намагаються надолужити всю ту енергію, яку змушені стримувати вдома.
Після цієї розмови я довго роздумувала. Можливо, я справді погана господиня? Можливо, я позбавляю дітей важливого навичку самодисципліни? Ці сумніви гризли мене весь вечір, поки я збирала залишки пластиліну з килима.
Я вирішила поділитися своїми переживаннями з близькою подругою, Світланою, яка завжди вміла підібрати правильні слова. Світлана вислушала мою розповідь про «операційну» Оксани та наш «спортивний зал» і просто розсміялася.
— Мариночко, та ти що! — вигукнула вона. — Не зваж навіть на це дивитися з такої сторони. Твої діти ростуть у справжньому дитинстві, а не в казармі. Пилюка — це дрібниця, її можна прибрати будь-коли. А от відчуття свободи, польоту та впевненості, що дім — це місце, де тебе люблять навіть із розкиданими шкарпетками, — це безцінно. Що з того, що в Оксани ідеальні підлоги, якщо діти бояться зайвий раз поворухнутися? Твій «творчий безлад» — це ознака життя.
Її слова стали для мене справжнім полегшенням. Я зрозуміла, що чистота в домі не вимірюється відсутністю пилу. Вона вимірюється кількістю радості, яка там живе.
Тепер я більше не порівнюю нашу квартиру з сусідською. Я прийняла наш спосіб життя. Так, у нас іноді буває занадто гучно. Так, наші гості з «ідеальної квартири» іноді йдуть від нас із залишками печива на одязі.
Але я знаю одне: коли мої сини виростуть, вони будуть згадувати не те, як часто ми мили підлогу, а те, як ми всі разом будували фортеці, як сміялися до сліз і як тато вчив їх робити сальто на матах.
Оксана залишається при своїй думці, і це її право. Кожен створює той світ, у якому йому комфортно. Її світ — це порядок, контроль і передбачуваність. Мій світ — це рух, спонтанність і трохи хаосу, в якому народжуються найяскравіші спогади.
Нещодавно я застала своїх хлопців за цікавим заняттям. Вони сиділи посеред кімнати, навколо були розкидані всі їхні малюнки за останні пів року, і вони щось серйозно обговорювали.
— Мамо, ми вирішили зробити галерею на стіні! — оголосив старший. — Тільки нам треба багато скотчу.
Я подивилася на свіжопофарбовану стіну, згадала про «ідеальні поверхні» Оксани, а потім подивилася в їхні натхненні очі.
— Беріть скотч у верхній шухляді, — усміхнулася я. — Тільки давайте разом оберемо найкращі місця для ваших шедеврів.
Дім — це не музей. Це місце для життя. І якщо для того, щоб мої діти відчували себе щасливими художниками чи атлетами, мені доведеться частіше вмикати пилосос — я зроблю це з великим задоволенням. Бо найголовніша чистота — це та, що панує в душі, а не на полицях.
Головна картинка ілюстративна.
