Мені не подобалося те, як мій чоловік ставиться до своєї матері, стосунки між ними були напружені і я завжди намагалася йому пояснити, що мати не може не любити свою дитину.
– Ти просто матір не знаєш. Все Оксані заповіла, а та все продала та за кордон подалася і тепер мама сама, того й хоче родичатися, а я не хочу.
Так справді була така ситуація, що донька пішла жити в місто, а мати з батьком перебралися в село.
Микола в той момент був за кордоном.
– Сину, ти не одружений ще, а як Оксана заробить на свою квартиру, то й тобі віддасть.
І Микола чекав, коли це станеться. Але так і не дочекався. Сестра продала квартиру та виїхала з чоловіком та дітьми за кордон. Відтоді Микола став дуже рідко відвідувати матір з батьком, далі тата не стало і мати залишилася сама.
Самі знаєте, як то в селі жити – чи димар забився, чи шифер з хати відлетів, чи паркан похилився – все треба поправити. І вона не раз телефонувала синові аби той поміг, але Микола не хотів їхати.
Я його просила це зробити, а він натомість мені казав:
– Яка ти мудра, а сама що робиш? Де твоя мати?
Це було важке для мене питання і я замовкала. Далі брала сумку і їхала до його матері і робила те, що могла – димар чистила, паркан прив’язувала чи підпирала, платила сусідові аби прибив шифер.
Мені подобалася свекруха і я б хотіла мати таку матір ближче. Ми й дітей до неї возили на літо і тоді хоч Микола погоджувався дещо робити – косити і ремонтувати, але ми самі з нею все виносили з хат та білили і малювали, мили і чистили.
Я люблю у неї бути, бо вона так приймала нас, наче ми найкращі гості у світі і вона чекає лиш нас. А як вона смачно готує, а які закрутки робить… Саме вона залишалася з дітьми, коли я їздила за кордон на заробітки.
Я не розуміла, чому таку маму не приймає син. Так, вона вибрала сестру, але ж у нас жінка не може собі заробити на квартиру, а от чоловік може. Їм більше платять і вони мають більше можливостей.
Вона вибрала доньку тому, що хотіла їй щастя і була певна, що Микола з усім справиться. Та й вона так само помагала Миколі з купівлею квартири і дали йому з батьком десять тисяч, коли йому не вистачало. Так само весілля справили, у нас така традиція, що пів весілля робить молодий у себе і вже тоді йде до молодої.
Та й з онуками нам завжди помагали, продуктами так само. Я б хотіла аби вона була моя мама, а не як моя.
Хоча, на справді, моя мама жива-здорова і чудово почувається, проте, я не можу до неї приїхати і відчути, що мені раді.
Чомусь ніколи не могла, завжди мама мала до мене якісь претензії, єдиний, хто мене любив і розумів, то був тато. Ми могли говорити на будь-які теми, у нас були секрети від мами, я його прикривала, коли він йшов на рибалку, казала, що в дідуся.
Я колись думала, що мама мене не любить, бо я не вдалася у неї, а в батька. А мама дуже любила похвалитися всім – від гарного одягу, то квітів перед вікнами. А тут я, чомусь така нескладна, риси не материні і волосся не її.
З часом я зрозуміла, що мені в чужого краще, ніж удома. З татом вже не походиш на гриби та на річку, як в десять років.
Отак я поступово віддалялася від своєї родини, думала, що десь мені буде краще. І так зустріла Миколу, ми справили весілля лише тому, що мама сказала:
– Як це я маю єдину доньку і не зроблю весілля? Хай знають всі.
І ось так ми справили весілля, мама була дуже щаслива і тато так само, він був радий за мене, від щирого серця, а мама рада, що всім закрила рота, що її донька в дівках засидиться.
Коли мені було тридцять три роки, то не стало тата. Я дуже важко це переживала і дивувалася, чому мама така спокійна. А далі мені відкрилося, чому. І цього я їй пробачити теж не можу.
Пригадую, що приїхала на сорок днів, в хаті було багато людей, бо треба було все приготувати і мене дуже здивувало, як дядько Петро біля мами крутиться, а от тітки Василини нема.
Тітка Василина була мені за хресну, дуже добра жінка, вона і мій тато – то єдині приємні люди за життя.
І от я помагаю та бачу, що люди шушукаються та поглядають на маму, я нічого не зрозуміла, провели ми всю церемонію, вже все прибираємо зі столів, вже й на ніч готуємося, а дядько Петро не йде додому.
– Не дивися так, – відказала мама, – Я ніколи твого батька не любила. А завжди любила Петра. Ти ж уже доросла і все розумієш.
– Мамо! А як же хресна? У них діти! Як я їм в очі дивитимусь?
– Я хоч на старості поживу, як мені хочеться, – чула лишень одне від мами.
А далі я почула, що тітка Василина злягла, вона не могла перенести такого вчинку подруги і чоловіка.
Я думала, що мама передумає чи їй набридне, але ні. Думала, що я не приїжджатиму і вона задумається – та де. А потім я раптом усвідомила, що не хочу до неї їхати. От не хочу. Я краще буду у свекрухи. Там мені набагато краще і по цей день не шкодую, що вибрала свекруху, а не її.
І ось вже ми так з Миколою говоримо, що треба свекруху до нас переводити жити, а він ніяк:
– Хай Оксана їй помагає, я не буду. Хай її до себе забирає.
– Як вона там на чужині буде?
– Та мені все одно. Якось буде.
Я мала заощадження і попросила Оксану мені допомогти і ми купили в нашому будинку однокімнатну квартиру. Я нічого не казала Миколі, думала йому зробити сюрприз.
А до свекрухи ходжу та їй розказую, що то все Микола організував, що то він купив квартиру, але хотів її сам перевести, а ми зробимо йому такий сюрприз, що самі переїхали.
– Мамо, він нічого не знає, але ви вже йому подякуйте, йому буде дуже приємно.
Свекруха погоджувалася і ось ми затіяли таке собі святкування. Діти мої були, все ми приготували і вже я веду Миколу. Він як побачив матір, дітей, то не знав, що діється, а та йому й каже:
– Сину, дякую тобі, що ти у мене є. Я завжди тобою пишалася і вірила, що на схилі літ ти мене будеш заходити і ти дотримав свого слова. Дуже тобі дякую, дитино.
Вона його обійняла і ці слова, які були сказані від самого серця щось розтопили в душі у Миколи. Він тепер сам приходить до матері, водить її гуляти в парк, як до неї приходять старі подруги, а вона ж роки прожила в місті, то вона йому телефонує і він йде в магазин за тортиком чи тістечками.
І я так скажу – вона завжди йому дякувала за допомогу, коли він приїжджав до неї в село, але чомусь чоловік не чув цих слів. Я не розумію чому, але от зараз вона йому каже, як йому в житті пощастило, як він своє життя викував і чоловік світиться, я ж бачу. Сподіваюся, що свекруха буде нам ще довго жити, бо скоро весілля в наших дітей буде, а там і онуки, а вона так мріє по парку возити візочок з правнуком.
«Лиш би дочекати», – каже і мрійливо усміхається. І я так само кажу.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
