– Доню, та ріелтори менше беруть!
– Ти ж моя мама! А нам треба! Хіба батьки не для того аби дітям допомагати.
Я дар мови втратила, адже ми все життя з чоловіком те робили, що доньці допомагали, а тепер он як?
Ми з чоловіком все життя будували великий будинок, думали, що буде жити донька з нами, бо одиначка, онуки, так вона нашу старість догляне.
Але Алла вирішила, що буде жити в місті, хоч наш дім мав всі вигоди.
– Мамо, я хочу цивілізації, а не псячого гавкоту та курячого кудахкання!
Так вона пішла в область вчитися, а потім заявила, що буде в місто виходити заміж. Прийшли ми на сватання, бо Ігор міський хлопець, сваха зустріла нас так губи підібгавши, немов не знати, як її синочок низько впав. Ми щось питаємо, то відповіді крізь зуби, очі закочує, а мені так хочеться, хоч би трішечки потриматися, ну ви знаєте…
Так, от, їдемо ми з чоловіком додому, а я й кажу:
– Борисе, ти бачив, як воно очі закочувало? Не будуть вони щастя мати в її квартирі, у нас є заощадження, то давай купимо Аллі квартиру?
– І я про це думав, – зізнався чоловік. – ти бачила в якій вона квартирі живе, а як себе несе? Ми маємо їй показати, хто є хто.
І ми отак на весілля молодятам квартиру й подарували, бачили б ви сваху, мало не подавилася холодцем. І весілля ми також доньці зробили таке, як вона мріяла.
І, здавалося б, вмили руки і можна жити для себе. Але ж де, далі діти пішли і до нас поможіть і з машиною, і з коляскою.
А ми думали хату нашу триповерхову нарешті поштукатурити, вікна замінити, дах поновити. І всі гроші йшли на доньку, бо зятьок не міг доробитися ні до чого.
А потім мого чоловіка в сорок дев’ять не стало.
І я залишилася сама в цій великій хаті, де не було ні радості, ні втіхи для мене. А кума моя мені й каже:
– Та купи собі однокімнатну квартиру і будеш жити біля доньки близько, онуків бачитимеш, та й в місті до всього ближче, а хто тобі зараз буде сюди продукти возити, ти ж не водиш.
Це правда, ми скуповувалися в місті і їхали додому з Борисом, а тепер що? Хоч я жінка й молода, але мені оті всі сайти, те все в голові аж крутиться, дуже не хочу потрапити на нечистих на руку людей, от і попросила доньку, адже вона стільки років в місті, та й чоловік її теж може щось краще знають.
Вона виставила дім, та й мені каже:
– За мої послуги мені половина від суми, – наче з жартинкою, але ж в кожній жартинці є правда.
– Які гроші? Та ти розумієш, що ми з батьком цю хату все життя будували. Думали, що ти будеш в ній жити, а вона нікому й не потрібна тепер. Я продаю своє життя. свої мрії, а ти мені кажеш про половину? Може я хочу на море поїхати чи в Європу?
– Мамо, ти що? я в Європі не була, а ти туди? Нам машину більшу треба і квартиру більшу, бо нас четверо в двокімнатній квартирі! А ти про якесь море плетеш і мрії. Мені треба допомагати!
– Я й хотіла купити квартиру біля вас аби тобі допомагати.
– Ні, якщо ти мені половину не віддаси, то я тобі не дам з дітьми бачитися. Назву «бабуся» ще треба заслужити!
Я замовкла. Оце я такого не сподівалася, я ж хочу ближче біля неї, а без грошей не буде нічого…
Тепер ходжу по своєму подвір’ю і думаю про те, як ти одне мрієш, а стає геть інше. Та й чи варто тепер продавати хату, коли так?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
