Тато завжди палав особливою любов’ю до сина. Це ж спадкоємець, гордість роду! Не те, що якась там донька, на неї можна й уваги не звертати.
Мама не прагнула вибудовувати якісь рівноправні стосунки у сім’ї, вона завжди потакала батькові. Він сказав, що в нього син, спадкоємець, це світло у віконці, отже, так воно і є.
На мій бік мама не ставала. Все було так, як казав батько, а батько всіма руками тримався за брата, вкладаючись у його розвиток, жертвуючи для цього багато чим.
Тільки от не так склалося, як гадалося. Брат усіх цих зусиль вочевидь не виправдав.
Виховати “справжнього чоловіка” із сина у тата не вдалося. Брат дуже лінивий, але вважає, що йому всі по життю винні.
Я з сім’єю спілкуюся дуже рідко, а тепер думаю, що взагалі треба припиняти це безглузде спілкування.
Нічого доброго мені з того боку не прилетить, а черговий вчинок батька показав, що в цій сім’ї мені місця немає.
Недаремно я пішла з дому, коли мені було сімнадцять. Університет надавав гуртожиток, куди я і влаштувалася.
А потім почала винаймати житло, бо жити з ріднею мені було важко.
Брата нічого не бентежило, він як жив з батьками, так і досі живе. Батьки в цьому нічого дивного та страшного не бачили.
Цього року я нарешті спромоглася на покупку зовсім крихітної квартири. Більшої я зараз не потягну, а мати свій власний куточок дуже хочеться.
Батьки, з якими я навіщось вирішила поділитися своєю радістю, дуже стримано мене привітали, хоча батько таки пішов подивитися район і звісно обклав його тонною критики.
Про свій порив розділити радість із батьками я пошкодувала дуже швидко. У мене періодично спалахували почуття до сім’ї, але тепер я остаточно зрозуміла, що жодної сім’ї не маю.
Нещодавно у мами не стало двоюрідного брата. З ним ніхто не спілкувався, бо він, скільки я його пам’ятаю, пив. Але після нього залишилася квартира, яку мама отримала у спадок.
Мене покликали допомогти з поминками, які проводили вдома, я й приїхала. Поминки швидко перейшли у звичайне застілля, тому що покійного особливо ніхто не знав і за ним не сумував.
Тато гарненько підпив, а потім почав міркувати, що у квартирі треба буде зробити ремонт, а як брат одружиться, то піде жити туди зі своєю родиною. Типу, буде такий весільний подарунок.
Мене ця його розмова чомусь дуже зачепила.
Те, що спадщина мамина, а розпоряджається нею тато, мене не здивувало, мама у нас права голосу ніколи не мала, а може просто не користувалася, але те, що квартира відходить виключно братові, мене зачепило.
Батьки, хочуть вони того чи ні, мають двох дітей. А брат дорослий чоловік, то чому йому одному робити такі, щедрі подарунки.
Я поцікавилася у батьків, чи нічого не хочуть подарувати мені, я ж он через три місяці заміж збираюся виходити. Поцікавилася просто, щоб присоромити.
– Тобі телевізор подаруємо, ну, чи пралку, – не довго думав над відповіддю батько.
– Як чудово ви вирішили. Брату квартиру, а мені пралку, майже рівноцінні подарунки, годі й думати!
– У чоловіка має бути своє житло! – Відчеканив батько.
А мама тихо додала, що в мене квартира вже є.
Так, у мене квартира є, але батьки не доклали до цього жодного зусилля. Навіть гардини мені вішав тоді ще мій друг, а тепер жених. Батькові не мав часу, а брат таке й не вміє.
Я ще хвилин десять посиділа, перетравлюючи почуте, а потім пішла. Ніхто навіть провести не вийшов. Але це мене зовсім не здивувало.
Це був корисний урок, тепер я достеменно розумію, що в мене сім’ї немає. Але через три місяці я її створю, тільки там не буде місця для батьків та брата. І річ тут навіть не в квартирі.
