— Знову ти запізнилася, — голос Максима пролунав з кухні так холодно, що я мимоволі здригнулася, хоча розставляла іграшки у вітальні. — Вечеря вже майже охолола. Тобі не здається, що твій графік переходить усі межі?
Я бачила, як Марія, моя донька, втомлено опустила плечі. Вона ще навіть не встигла зняти пальто.
— Максе, ми ж обговорювали це. Сьогодні був терміновий звіт. Якби я пішла рівно о шостій, ми б не отримали того бонуса, на який розраховували для оплати навчання Андрійка.
— Твої бонуси не замінять дітям матері, а мені — дружини, яка вчасно подає на стіл, — він вийшов у коридор, схрестивши руки. — Я теж працюю, але знаходжу час повернутися вчасно.
Марія лише зітхнула і глянула на мене. В її очах була така безнадія, що мені захотелося негайно втрутитися.
— Максиме, — не втрималася я, — Марія намагається для блага всієї родини. Ти ж знаєш, що її заробіток зараз — основний фундамент вашого добробуту. Можливо, варто проявити трохи розуміння?
— О, звісно, мамо, — він зневажливо хмикнув. — Гроші — це єдине, що вас обох цікавить. А те, що я маю сам розігрівати їжу після свого робочого дня, це, звісно, дрібниці.
Я добре пам’ятаю їхнє весілля. Це було майже двадцять років тому. Тоді вони здавалися ідеальною парою — молоді, амбітні, закохані.
Ми з покійним чоловіком і родина Максима доклали неймовірних зусиль, щоб дати їм старт.
На весілля гості дарували щедро, і цих коштів вистачило на перший вагомий внесок за їхнє власне житло.
Тоді я пишалася зятем. Він здавався надійною опорою. Але з роками щось змінилося. Коли вони взяли кредит на розширення оселі, фінансова ситуація стала напруженою.
Кожна копійка була на обліку. Марія тоді буквально танула на очах від економії. Пам’ятаю, як вона жартувала, що навчилася готувати обід з одного овоча так, що вистачало на три дні.
— Мамо, — казала вона мені тоді, — нічого, ми впораємося. Головне, що ми разом.
Але «разом» у розумінні Максима означало, що він ходить на свою стабільну роботу з невеликою зарплатнею і більше ні про що не турбується. А Марія…
Марія шукала вихід.
Доленосний момент настав близько десяти років тому. Далекий родич Максима згадав про вакансію у великій міжнародній компанії. Керівник там був людиною старої закалки — суворий, вимогливий, він уже відмовив багатьом кандидатам.
— Йди, спробуй, — підбадьорив її тоді Максим. — Якщо вийде, ми нарешті закриємо частину боргів.
Вона пішла. І вона перемогла. Її гострий розум і працьовитість вразили директора. Зарплату запропонували таку, про яку ми раніше лише мріяли — сума була настільки солідною, що дозволяла не лише платити за рахунками, а й відкладати на якісний відпочинок і майбутнє дітей.
Спершу Максим радів. Навіть пишався. Але рівно до того моменту, поки не зрозумів: велика винагорода вимагає великої віддачі.
Марія почала затримуватися. Її посада передбачала відповідальність, яку не можна було просто «вимкнути» о 18:00.
Коли з’явилася молодша онука, Настуся, ситуація загострилася. Дівчинка часто хворіла в садочку, а Марія не могла постійно брати лікарняні — на її фірмі цінували результат, а не виправдання.
Тоді я прийняла рішення: я стану їхнім тилом.
Я приходила до них щоранку. Готувала сніданки, відводила Андрійка до школи, бавилася з Настею, варила борщі та пекла пироги. Я хотіла, щоб Марія була спокійною за дім, а Максим не відчував побутового дискомфорту.
— Ганно Іванівно, ви нас рятуєте, — казав він мені тоді, забираючи тарілку з гарячою вечерею.
Але з часом він почав сприймати мою допомогу як належне. А успіх дружини — як особисту образу.
Коли Настя пішла до першого класу, я стала проводити у них менше часу. Діти підросли, Андрій став справжнім помічником — приглядав за сестрою, вони разом робили уроки. Моя присутність була потрібна лише до обіду.
І ось тут вилізло справжнє обличчя мого зятя.
Максим категорично відмовлявся розуміти, чому Марія не може бути вдома в той самий час, що й він.
— Твоя робота — це не життя, — повчав він її за вечерею, яку вона сама ж і оплатила. — Подивися на моїх колег, у них дружини встигають і вдома прибрати, і дітей зустріти.
— Максе, — намагалася вона спокійно пояснити, — мої колеги теж затримуються. Це частина культури компанії. Якщо я почну іти раніше за всіх, мене просто замінять. Ти хочеш, щоб ми знову повернулися до режиму виживання? Щоб я знову рахувала кожен грам крупи?
Він лише відвертався. Його дратувало, що її дохід у кілька разів перевищує його власний. Я не раз натякала йому:
— Максиме, зараз відкривається стільки можливостей. Ти чоловік енергійний, можливо, варто пошукати місце з кращими умовами? Тоді б Марія могла дозволити собі перейти на півставки.
Але він лише сердився. Його влаштовував його спокійний графік, але не влаштовувала самостійність дружини. Він хотів, щоб вона заробляла як топ-менеджер, а поводилася як покірна домогосподарка минулого століття.
Нещодавно я зустріла свою давню подругу в центрі міста. Ми не бачилися цілу вічність. Зайшли на каву, але я не могла розслабитися. Постійно дивилася на годинник.
— Ганно, що з тобою? Ти кудись поспішаєш? — здивувалася Наталя.
— Ох, Наталко, — зітхнула я, — треба бігти до Марії. Вона знову затримується на нараді, а Максим… він такий незадоволений, коли йому доводиться самому займатися вечерею. Я хочу встигнути приготувати щось, щоб не було зайвих розмов у домі.
Наталя подивилася на мене з жалем.
— Ти серйозно? Вона забезпечує родину, а він висуває претензії через тарілку супу? Ганно, це ненормально. Ти своєю допомогою лише підкріплюєш його егоїзм.
Я замислилася. Дійсно, я намагаюся згладити кути, які він щодня загострює. Марія працює на знос, вона забезпечила дітям краще життя, купує Максиму дорогі речі, техніку, оплачує його хобі. А натомість отримує лише докори.
Я повернулася до їхньої квартири якраз перед приходом Максима. Швидко зробила гарнір, підсмажила м’ясо. Коли він зайшов, я побачила те саме невдоволене обличчя.
— Марії ще немає? — замість «добрий вечір» запитав він.
— Вона заробляє на ваш спільний добробут, Максиме, — відповіла я, знімаючи фартух. — І я більше не буду виконувати роль громовідводу. Якщо тобі так не подобається її графік — знайди спосіб забезпечувати сім’ю на тому ж рівні сам. Тоді вона з радістю зустрічатиме тебе з пирогами.
Він промовчав, але я бачила, як жовна заходили на його обличчі.
Я дивлюся на свою доньку і серце крається. Вона — неймовірна жінка. Вона змогла те, що не під силу багатьом чоловікам. Але замість того, щоб відчувати вдома підтримку і тепло, вона змушена виправдовуватися за свій успіх.
Я знаю, що довго так тривати не може. Будь-яке терпіння має межу. І якщо Максим не зрозуміє, що родина — це партнерство, де кожен вкладає те, що може, він ризикує залишитися зі своєю «стабільністю» наодинці.
Зараз я готуюся до чергового тижня. Я буду поруч з онуками, бо люблю їх понад усе. Але я більше не буду мовчати, коли бачу несправедливість. Моя донька варта поваги, а не докорів за те, що вона — сильна і успішна.
Я вимовлю йому усе, що думаю і хай донька не сердиться. Досить із ним панькатись, вже й так на голову сів.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
