— Ти справді зараз це питаєш? — я завмерла посеред кухні з чашкою в руках, дивлячись на Андрія.

Він стояв біля столу, тримаючи в руці роздруковані підтвердження замовлень з інтернет-магазину. Обличчя його почервоніло, очі блищали від образи й гніву водночас.

— Цілком серйозно, Олено! — голос його здригнувся, коли він потряс папірцями. — Теплий плед — моїй мамі, яка прийняла тебе в нашу сім’ю. А твоїй мамі — дорогий миючий пилосос. Ти взагалі думаєш, що робиш? Це ж несправедливо! Моя мама для тебе така ж рідна, як твоя для мене. Чи ти вважаєш, що мої рідні — якісь другосортні?

Я повільно поставила чашку на стіл. Усередині все кипіло. Я знала, що ця розмова неминуча, але не чекала, що Андрій дійде до того, щоб перевіряти мої особисті покупки.

— Поклади ці папірці, Андрію, — тихо сказала я, намагаючись тримати голос рівно. — І давай говорити по суті.

Вісім років тому, коли ми тільки одружилися, я щиро намагалася стати своєю в родині Андрія. Валентина Миколаївна, його мама, була жінкою гордою, звиклою до комфорту. Вона мешкала в просторій трикімнатній квартирі в центрі Києва, завжди повторювала, що «молоді мають самі всього досягати», і тримала дистанцію — ввічливу, але холодну.

Коли народився наш Назар, якому тепер уже шість, я сподівалася на підтримку. Але на виписку з пологового Валентина Миколаївна прийшла з букетом штучних троянд («вони ж не в’януть, Оленко, практичніше») і за пів години пішла, посилаючись на запис до перукаря.

Натомість моя мама, Ганна Іванівна, заради онука вийшла на пенсію раніше, ніж планувала. Перші тижні вона жила в нашій маленькій орендованій двокімнатці на Троєщині, спала на розкладному дивані, щоб я хоч трохи виспалася між нічними годуваннями.

— Доню, спи спокійно, я почитаю йому казку, — шепотіла мама, беручи Назара на руки о третій ночі.

— Мамо, ти ж сама втомлена після роботи… — протестувала я.

— Яке там втомлена. Це ж мій онучок. Для нього я завжди знайду сили.

Вона готувала легкі супчики, прала пелюшки, гойдала його годинами. А коли ми нарешті купили свою маленьку квартиру в новобудові на Виноградарі, мама приїжджала щовихідних, щоб допомогти з прибиранням і доглядом.

Останні два роки були особливо складними. Андрій втратив роботу через реорганізацію в компанії, і кілька місяців ми ледве зводили кінці з кінцями. Я взяла додаткову зміну в бухгалтерії, Назар пішов до садка й почав приносити додому всі можливі застуди.

Минулої осені, коли в Назара знову піднялася висока температура, я дзвонила мамі в сльозах:

— Мамо, я не можу знову брати лікарняний. Мене просто звільнять.

— Не плач, серденько. Я зараз збираюся й приїду. Тільки сумку візьму й на маршрутку.

І вона приїжджала. З іншого кінця міста, з пересадками, з хворими колінами. Сиділа з Назаром тижнями — варила компоти, розповідала історії про своє дитинство, гралася з ним у конструктор, коли йому ставало краще.

— Бабусю, а чому ти завжди приїжджаєш, коли я хворію? — якось запитав Назар, коли температура спала.

— Бо ти мій найрідніший хлопчик на світі, — відповідала мама, цілуючи його в лоб. — І я не можу сидіти вдома, коли тобі потрібна допомога.

А Валентина Миколаївна за весь той час подзвонила хіба кілька разів. І то не поцікавитися здоров’ям онука, а попросити, щоб Андрій завіз їй продукти чи ліки.

— Андрію, синку, мені важко ходити магазинами, ноги болять, — скаржилася вона по телефону. — Привези, будь ласка, хліба, молока й тих йогуртів, що я люблю. І ще фруктів свіжих.

Андрій їхав. Навіть коли в нас самих ледь вистачало на найнеобхідніше.

Повертаючись до того вечора на кухні, я зробила крок до Андрія.

— Несправедливо, кажеш? — голос мій тремтів, але я не відводила погляду. — Я довго терпіла й мовчала. Не рахувала, хто скільки зробив. Але раз ти приніс ці підтвердження, давай поговоримо відверто.

— Що тут говорити? — Андрій підвищив голос. — Факти на обличчя! Ти просто намагаєшся догодити своїй мамі за рахунок наших спільних грошей!

— Спільних? — я гірко посміхнулася. — Пилосос я купила з власної премії, яку отримала за річний звіт. Працювала ночами, коли твоя мама святкувала день народження в ресторані на Печерську й просила нас «долучитися до витрат».

Я підійшла до дошки з нагадуваннями на холодильнику й провела пальцем по списку.

— Згадай минулий місяць. У Назара була ота тривала недуга. Хто просидів із ним два тижні?

— Твоя мама, ну й що? — Андрій відвів погляд. — Вона ж на пенсії, їй нікуди поспішати.

— Нікуди поспішати? — я відчула, як сльози підступають до очей. — У неї коліна так ниють, що вранці ледве встає. Але вона їхала до нас, бо знала: якщо я не вийду на роботу, ми не сплатимо комуналку й кредит за квартиру. А твоя мама хоч раз за весь рік запитала, як справи в Назара? Хоч раз принесла йому мандаринок чи печива, коли він лежав із температурою?

— У неї слабке здоров’я, вона боїться заразитися, — пробурмотів Андрій, але вже без впевненості.

— Боїться заразитися? — я не стрималася, й сльоза покотилася по щоці. — Зате не побоялася попросити, щоб ми оплатили їй абонемент на процедури в дорогій клініці восени. І ми оплатили. З тих грошей, які відкладали на зимові черевики для сина. А моя мама… Ти бачив, яким стареньким пилососом вона прибирає свою квартиру? Він гуде, як трактор, і тільки пил розганяє. Цей новий пилосос — хоч маленька подяка за все, що вона для нас зробила. Щоб їй легше було, щоб спина менше боліла.

Я зробила паузу, намагаючись заспокоїтися.

— Вона за ці роки зекономила нам на няні ціле багатство. І ніколи не сказала: «А де моя винагорода?» Ніколи не нагадувала. А твоїй мамі… Їй потрібен був подарунок, щоб виглядів гарно й дорого. Плед саме такий — м’який, теплий, статусний.

— Все одно це негарно, — Андрій уперто стис губи. — Тепер вона побачить, порівняє, полізе в інтернет перевіряти ціни. І що я їй скажу? Що ти цінуєш її в десятки разів менше?

— Скажи правду, — тихо, але твердо відповіла я. — Скажи, що подарунки тепер відображають те, скільки тепла людина вклала в нашу сім’ю.

— Ти стаєш занадто практичною, Олено, — кинув він і пішов до кімнати, зачинивши за собою двері.

Тієї ночі ми майже не розмовляли. Я довго лежала, дивлячись у стелю, згадуючи, як мама сиділа біля Назара, коли в нього був сильний кашель, і співала йому колискові, які співала мені в дитинстві.

Через кілька днів настав Новий рік. Святкувати вирішили в Валентини Миколаївни — вона наполягла на «традиційному сімейному вечорі» й надіслала Андрію список продуктів: червона ікра, дорогі сири, імпортні солодощі.

Коли дійшла черга до подарунків, Валентина Миколаївна з демонстративною повільністю розгорнула свій.

— Ой, — сказала вона, торкаючись тканини. — Приємний плед. Але, здається, не натуральний? Ну нічого, на балконі в кріслі постелю, там не так шкода.

Андрій сидів, опустивши голову. Я бачила, як він чекав цього моменту зі страхом.

— А Ганна Іванівна що отримала? — ніби між іншим запитала свекруха, відпиваючи глоток чаю. — Ви ж до неї завтра поїдете?

Я подивилася на Андрія. Він мовчав.

— Новий миючий пилосос, Валентино Миколаївно, — спокійно відповіла я. — Сучасний, зручний.

У кімнаті запала тиша. Свекруха повільно поставила чашку.

— Пилосос? — її голос став високим і різким. — Андрію, я правильно почула? Тобі мамі — плед на балкон, а тещі — дорогу техніку? Це чия ж така ідея?

Андрій мовчав. Я бачила, як він бореться із собою.

— Моя, — раптом чітко сказав він, підводячись. — Це була моя ідея, мамо.

Я не повірила своїм вухам.

— Твоя? — Валентина Миколаївна відсунулася від столу. — Ти хочеш сказати, що так мало шануєш власну матір?

— Я хочу сказати, — Андрій говорив спокійно, але твердо, — що Ганна Іванівна весь цей час була для нас справжньою опорою. Коли ми ледве трималися на плаву, вона завжди була поруч. Кожен день, кожну годину. А ти, мамо… Ти навіть не знаєш, що Назарчик недавно у стаціонарі два тижні був. Я тобі телефонував, а ти сказала, що в тебе заняття в клубі вишивки. З ним там теща лежала увесь той час.

— І що це має спільного з подарунками? — обурилася свекруха. — Подарунки — це прояв поваги!

— Саме так, — відповів Андрій. — Повагу треба заслужити не лише тим, що ти мама. Плед — гарний подарунок для людини, яка воліє триматися осторонь. А Ганні Іванівні потрібен інструмент, який полегшить їй життя після всіх тих днів, що вона провела з нашим сином.

Валентина Миколаївна стисла губи в тонку лінію.

— Ідіть, — тихо сказала вона. — Не хочу вас бачити. Невдячні.

Ми вийшли на холодне повітря. Назар стрибав поруч, радіючи снігу. Андрій довго мовчки прогрівав машину, а потім повернувся до мене.

— Вибач мені, Олено. Я поводився як дурень. Мені просто боляче було визнавати, що моя мама… така. Що їй байдуже до нас. Я намагався виливати це на тебе, щоб не відчувати порожнечі.

Я поклала долоню йому на руку. Усередині вже не палало. Залишилася тільки тиха печаль і велике полегшення.

— Головне, що ти це побачив, Андрію. Справедливість — це не коли всім порівну. Це коли кожному за його серцем і внеском.

Наступного дня ми повезли пилосос мамі. Вона спочатку відмовлялася, мало не плакала, казала, що це занадто, що їй і старий добрий. Але коли вперше ввімкнула його й побачила, як легко він ковзає по підлозі, як тихо працює, її очі засяяли такою щирою, дитячою радістю.

— Донечко, синочку, ви мене балуєте, — сміялася вона, обіймаючи нас по черзі. — Тепер я буду найшвидшою прибиральницею в усьому будинку!

Андрій дивився на маму й усміхався. Він нарешті зрозумів: справжня цінність подарунка — не в цифрах на ціннику, а в тих безцінних годинах турботи й любові, які людина віддає безкорисливо.

Мені не шкода грошей на подарунки, але я щиро вірю у те, що кожен повинен отримувати тільки те, на що заслуговує. Хіба ж не так?

Головна кратинка ілюстративна.