Було це в часи моєї молодості, коли гарну сукню требу було або пошити, або мати щастя в когось перекупити. На це треба було дві зарплати витратити, але я була готова на все, адже уже вважалася старою дівою в свої тридцять два роки. І ось мені приносять сукню-мрію і навіть мого розміру! Я біжу щаслива додому, певна, що в цій сукні таки зробить мені Іван пропозицію, а то ходити ходить, а женитися ніяк нема.
Ми зустрічалися у нього в гуртожитку, а жила я у своєї сестри в маленькій хрущовці, там кухня малесенька, дві малі кімнатки, я ночувала на підлозі на матраці, бо була лише одна тахта, де спали двоє її дітей, а вона з чоловіком у іншій малій кімнаті. Але я була певна, що ця сукня дасть мені шанс на шлюб, далі ми отримаємо квартиру від заводу і будемо мати своїх дітей.
З такими думками я повісила сукню в шафу і почала збиратися на побачення. Поки крутилася, поки фарбувалася та чепурилася, то вже й бачу, що запізнююся. Кинулася до сукні і мало не впала.
Молодша донька сестри спокійнісінько ножицями відрізала поділ сукні.
– Я шию ляльці сукню, – мило усміхалася вона.
Я там мало не впала, далі сестра прибігла і все зрозуміла з пів слова:
– Юля, ну ти чого. Та ж уже нічого не вернути. Візьми моє щось…
– Що я твоє візьму?, – вся моя краса вже спливала по обличчі, – у мене один костюм вельветовий і дві кофтини, я вже в усьому була…
– Я тобі гроші віддам, скільки вона коштує.
Я назвала суму, то в сестри очі на лоба полізли.
– Я таких грошей не маю! Ти чим думала таку дорогу сукню купувати та ще й отак перед дітьми виставити? Сама винна!
Вже ми з сестрою почали виясняти, хто кому що винен і дійшло до того, що я вже й не маю де жити.
– Я тебе годую і приютила, а ти мені за сукню аби я гроші віддала? Така ти мені сестра, – розпалилася вона.
– Який мені готель! Всю собі спину на підлозі просквозила!
Отож, побрела я на побачення з Іваном з сумкою з речами, добре, що їх було не багато.
Звичайно, що як він мене побачить з сумкою, то подумає, що все, вже попався і так само скаже, що я сама все придумала і він мені нічого не обіцяв. Знала я вже таке за своє життя, коли так вже хочеш того щастя, власного куточка, а одній тобі не дають ні квартири, ні навіть кімнати в гуртожитку. Все ти з кимось, все мусиш пристосовуватися, а грошей купити щось власне – нема.
Сіла я на лавочку і чекаю, може мене переночує, адже вже пів року ми зустрічаємося. Бачу йде, а як побачив сумку, то крок стишив. Ну, як і казала.
Підійшов, привітався, на сумки кивнув, а в мене губи й задрижали. Все розповіла, хоч і уривчасто, але не могла спинитися, бо так мені було жаль і сукні, і нездійсненої пропозиції руки і серця, і майбутньої квартири.
– Ходімо до мене, друг якраз поїхав додому, от і перебудеш пару днів.
І знаєте, що далі ми одружилися, нам дали свою квартиру, спочатку однокімнатну, але свою. Я так тішилася, що й передати не можу.
У нас і діти, й онуки, але про ту сукню ми на всіх святах згадуємо. А на завершення чоловік каже:
– Я ж не думав женитися, бо чого? Молодий ще. Та й ти, Юля, була мені якась така нахраписта, напориста, що свого не упустиш, готова на все заради персня на пальці. От і хотів тебе скоро покинути. А тут ти прийшла така ранима, проста, гарна, хоч і заплакана, і я зрозумів, що ти мені така рідна, моя і я тебе нікуди вже не відпущу.
Сукню ту мені потім одна майстриня підшила, під плащем видно не було, тому я в ній таки ходила. З сестрою помирилися, вона навіть казала, що то завдяки їй я заміж вийшла. І є у людини совість?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
