Я не люблю свого зятя, що в ньому донька знайшла – один Бог знає. Вже сто разів казала аби гнала його мітлою, та де там.
Ще й пізно друге дитя привела, теж донечку Юлечку. Уявляєте, між дітьми різниця в п’ятнадцять років.
– Ти геть, Марто?, – кажу їй, – Ти для кого це робиш? Ти не бачиш, що ваш шлюб з самого початку нема чим зшивати? Ти подивися – він днями на дивані лежить, від’їдається, а ти одна родину утримуєш. Ти чим думаєш?
– Мамо, що ви вічно лізете? Моє життя! Я його живу і в вас гроші не позичаю.
Відтоді я до них й на поріг ногою. Не сварилася більше, нічого їй не казала. Як їй треба, то я й дітей на літо беру, але на тому все.
Ніяких грошей не позичаю, хай сама все на собі несе, раз так їй цього хочеться.
Аж тут приснився мені сон. Я аж впріла, коли прокинулася. Справа в тому, що бачу, як у них в квартирі лелека ходить, а зятьок мій його хоче то в вікно, то в двері його випхати, а той ніяк!
Невже вона в п’ятдесят років взялася за старе? Я так собі думаю і вже ні їсти, ні пити не хочу… Сон не береться, все з рук валиться.
Взяла я трохи продуктів і до неї поїхала.
– Мамо, а що це ви без попередження, – каже Марта, – А якби нас дома не було?
– Чоловік твій вічно дома, – кажу та позираю на нього, що на дивані пультом цикає.
– Ви ж знаєте, що зараз суцільне безробіття… Де йому зі своїм дипломом працювати?
– Де, де? Та хоч на будівництві!
– Мамо, у нього нема на те здоров’я…
– Головне, що у тебе на всіх є, але я не про це приїхала питати. Доню, ти часом не при надії?
– Та як? Звичайно, що ні!
– Ой, тоді десь твій чоловік гульнув, дитино, бо сон мені такий снився, що я й не знаю.
Я в деталях переказала сон доньці, та хоч і посміялася. Але я бачила, що вона таки не все мені каже.
– Ну, де він ходить? Ти що!
– А сюди хто приходить, – питаю її.
– Та приходить. Хіба Люда, подруга старшої доньки. Але ж де він їй міг пригледітися?
– Ну, дівча молоде та життя не знає. А ти от подумай.
Я залишилася у них на ніч, бо вже мої автобуси не їхали. І на вечерю всі сіли, аж тут старша донька з подружкою прийшла. Я так пильно дивлюся і бачу, що зятьок очима косить, а вона собі. Для мене все було зрозуміло, головне, щоб донька нарешті прозріла.
Я поїхала додому і стала чекати, боялася лишень того, що вона вкотре пробачить чоловіка. І що ви думаєте? Приїхали однієї суботи мої дівчата до мене, всі троє! Марта плакала і казала, що все вияснилося і таки Люда при надії від її чоловіка.
– Як він міг? Я ж все для нього робила, – дивувалася вона.
– Дитино, бо інколи треба робити щось для себе, а не для людини, яка має найбільшу ваду – лінивство! Навіть не міг десь подалі від дому загуляти!
Ділити з майна не було що, бо квартира залишилася за Мартою з дітьми, а зятьок нарешті піднявся з дивана, щоб почати заробляти, бо ж треба молоду дружину на щось утримувати.
Знаєте, тепер я доньці допомагаю і бачу, що вона хоч і ще не вийшла зі свого стану, але вже стає іншою людиною, з блиском в очах, з новою сукнею, на підборах, а не в мокасинах…
А я лиш дякую Богу, що все так обернулося! Людина не має сидіти іншій людині на шиї, чи то жінка, чи то чоловік!
Фото Ярослава Романюка.
