— Мамо, ну ти ж бачиш, у нас тут кожен сантиметр розрахований, — син розвів руками, навіть не дивлячись мені у вічі. — Куди ми поставимо ліжко?
— Юра, я ж не прошу палаців. Але я п’ятнадцять років не бачила нормального сну, аби ви мали цей затишок. Невже я не заслужила на бодай якийсь куток? — я відчувала, як у горлі стає теплий ком, що заважає дихати.
Невістка, поправляючи шовковий халат, який я теж привезла з-за кордону, лише холодно кивнула на куток біля холодильника.
— Ми там поклали надувний матрац. Він трохи спускає повітря, але до ранку витримає. Нам з Юрчиком треба виспатися, завтра важкий день у офісі. Ви ж розумієте, інтелектуальна праця виснажує.
Я стояла посеред кухні-студії, за яку виплатила останній транш лише пів року тому, і дивилася на підлогу. Холодний лінолеум чекав на мене, жінку, яка побудувала цей дім своїм здоров’ям.
Моє життя поділилося на «до» і «після» того дня, коли я вперше сіла в автобус до Неаполя. Тоді мої діти були ще зовсім малими, а вдома панувала така скрута, що ми рахували кожну крихту хліба.
Я поїхала «на рік-два», а затрималася на п’ятнадцять років.
Там, в Італії, я працювала доглядальницею у літніх синьйор. Мила підлоги, готувала, терпіла примхи чужих людей, аби щомісяця відправляти конверти додому.
Я жила в комірчинах, економила на всьому, навіть на їжі. Кожне євро перетворювалося в моїй уяві на цеглину для майбутнього будинку сина, на навчання доньки, на їхнє щасливе майбутнє.
І ось, нарешті, я повернулася. Назавжди. Привезла з собою не лише кошти, а й величезне бажання бути корисною. Оселилася в селі, де залишилася хата моїх батьків.
Завела господарство — корів, курей, великий город. Думала так: «Буду возити дітям усе свіже, домашнє. Буду допомагати, аби вони не знали тієї біди, що знала я».
Мій день починався о четвертій ранку. Поки сонце ще не зійшло, я вже була на ногах.
Треба було вигнати худобу, почистити сараї, нагодувати птицю. Руки стали грубими, засмага в’їлася в шкіру так, що жодне мило не могло її вимити.
— Олено, нащо тобі стільки того клопоту? — питала мене сусідка, бабуся Марія, коли бачила, як я тягну важкі бідони з молоком. — Ти ж уже заробила на спокійну старість. Відпочинь!
— Не можу, Маріє, — відповідала я, витираючи піт з чола. — У Юрка квартира нова, треба меблі купувати. У доньки теж потреби. Хто, як не я? Вони молоді, їм треба стати на ноги.
Кожного тижня я збирала величезні пакунки: домашній сир, сметану, яйця, овочі з городу. Завантажувала свою стару машину і їхала до міста. Я бачила, як вони радіють гостинцям, адже це було і економно і справді смачно.
Минулого тижня Юрко запросив мене на новосілля. Я так готувалася!
Зібрала найкраще, що було в господарстві. Навіть купила собі нову сукню, аби виглядати по-святковому.
Коли я переступила поріг їхньої нової квартири, у мене перехопило подих. Усе сяяло: сучасний ремонт, вишукані італійські меблі, величезний диван-трансформер у вітальні. Я знала ціну кожній цій речі, бо кожна з них — це місяці моєї праці далеко від дому.
Вечеря пройшла швидко. Син розповідав про свої успіхи на роботі, невістка хвалилася новою сукнею. Вони розповідали друзям де придбали усе те у скільки їм обійшлось. Їх хвалили казали які вони молодці. Про мою допомогу навіть не згадали. Ні син, ні невістка не сказали дякую.
Звісно, мені вони дякували до того і не раз, але було прикро, що саме на новосіллі про мою допомогу не згадали. А може то я себе накрутила?
А коли настав час лягати спати, виявилося, що для мене місця немає.
— Мамо, ти ж розумієш, у нас студія. Спальня — це наше особисте, — сказала невістка, розстилаючи тонкий матрац на підлозі кухні.
Я лягла. Підлога була твердою, а протяг з-під дверей морозив спину. Тієї ночі я не стулила очей. Я дивилася на дорогі шафи, на кришталеві люстри і бачила в них свої втрачені роки, свою красу, свою молодість, яку я віддала за цей «комфорт», де мені не знайшлося навіть крісла.
Вранці я поїхала. Не чекала сніданку, не вимагала пояснень. Повернулася додому, сіла на порозі своєї хати і розридалася. Так гірко мені не було навіть на чужині.
Я відчувала себе порожньою оболонкою, яку використали і відкинули.
До мене прийшла моя бабуся Ганна. Їй було вже за дев’яносто, але розум вона мала гострий, як лезо.
Вона мовчки сіла поруч, поклала свою суху руку на моє плече.
— Що, Оленко, приземлилася на тверде? — тихо спитала вона.
Я розповіла їй усе. Про матрац на підлозі, про холод в очах сина, про свою розбиту надію.
— Слухай мене, дитино, — бабуся Ганна подивилася кудись вдалечінь. — Ти зробила велику помилку. Ти думала, що любов можна купити речами та допомогою. Але діти, яких занадто опікують, часто виростають із холодними серцями. Ти віддала їм усе, не залишивши нічого собі. І тепер вони бачать у тобі не матір, а джерело ресурсів.
— Що ж мені робити, бабусю? Я ж для них жила…
— Почни жити для себе, — бабуся Ганна стукнула палицею по землі. — Продай зайву худобу. Залиш одну корову для душі. Перестань возити пакунки. Хочуть їсти — нехай приїдуть, допоможуть на городі, поклоняться твоїй праці. Ти не рабиня, Олено. Ти сильна жінка, яка вистояла там, де інші ламалися. Поверни собі свою гідність.
Слова бабусі Ганни стали для мене тим світлом, якого я не бачила п’ятнадцять років. Я зробила так, як вона радила.
Наступного тижня Юрко зателефонував:
— Мамо, а де наші продукти? Ти не попередила, у нас холодильник порожній. Ми чекали в суботу.
— Сину, — спокійно відповіла я, — я вирішила трохи відпочити. Господарство тепер менше, мені вистачає лише для себе. Якщо вам щось потрібно — ринок працює щодня. Або приїжджайте до мене навесні, допоможете із городом. та й до худоби чоловічі руки потрібні, я сама й не впораюсь уже. То й будуть вам продукти. Візьмете, як повертатиметесь у місто.
На тому кінці запала довга тиша. Син не очікував такого тону.
Минув місяць. Я вперше за довгі роки пішла в ліс просто так, погуляти, а не за грибами на продаж. Я почала читати книги, які колись так любила.
Мої руки поступово загоюються, а серце наповнюється спокоєм.
Безнадія, яка душила мене на тому холодному матраці, зникла. Я зрозуміла, що моя цінність не в грошах, які я пересилала, і не в меблях, які купила дітям.
Моя цінність у тому, що я є. І тепер, коли я перестала бути «заробітчанкою для всіх», я нарешті стала собою для самої себе.
Бабуся Ганна часто заходить до мене на чай. Ми сидимо на веранді, дивимося на захід сонця, і я дякую їй за те, що вона врятувала мене від власної засліпленості.
Життя триває, і воно прекрасне, коли ти нарешті дозволяєш собі спати не на підлозі чужих очікувань, а в теплому ліжку власної поваги.
