Я працювала і працювала без вихідних і свят, замовлень було стільки, що й вийти на вулицю не було коли. Незручно якось людям відмовляти та й гроші за пошиття теж багато не брала, бо ж незручно.

Мама мені всяке говорила, що, мовляв, я того й щастя не маю, що отак сиджу, а звідки ж щастя, коли в мене все не до ладу.

Справа в тому, що мені тоді було вже сорок два роки, заміжня двадцять років, але дітей не було. Чоловік не дуже добре зі мною жив, гуляв, але я закривала очі, адже вважала, що вся справа в тому, що у мене не може бути дітей.

Тому й отак жила в своїй майстерні та робила людей кращими двадцять чотири години на добу, а себе? А за що мені собі робити краще, я ж не заслужила. У мне й одягу як такого не було, все куплю щось та й усе, біжу на роботу, бо ж треба встигнути те чи інше.

Не знаю скільки б я отак жила, якби не той дивний випадок. У мене завжди вистачає замовлень на все, від суконь до підігнути штани, тому я не здивувалася, коли до мене прийшли батьки з нареченою, щоб я їй сукню пошила. Я зняла мірки і взялася до роботи.

За тиждень була перша примірка, але вони не прийшли. У мене таке було вперше. Я почала телефонувати і жінка на тому кінці дроту навіть не зрозуміла, що я з неї хочу, а тоді прошепотіла:

– Нема для кого плаття шити. Вже нема…

Я була вражена цією подією. Як так? Готуватися до найщасливішого дня в житті, а потім не доїжджають додому.

А вона була така гарна, така щаслива, така щира в своїй расі, наче світилася і всім роздавала.

Я довго думала, що робити далі і тоді вирішила, що сукню я таки пошию. Взяла готову і поїхала за адресою, мати мене зустріла здивовано, а коли я їй подала сукню, то подякувала:

– Дякую, що пошили, я аж тепер розумію, що її треба на Нелю одягнути. Вона б їй дуже пасувала.

І жінка почала розповідати, як вона доньку єдину на світ привела, скільки їй пішло часу і сил аби поставити її на ноги.

– Все чекала, що ось донька в школу піде і я поживу, далі в інститут, далі одружиться і я онуків няньчитиму. Лиш нею й жила, бо що чоловік? Лиш тепер якось став до мене ближчим, коли нас поєднало горе. А так і нема про що згадати. Наче всі сірі дні, а інші ще й чорні, а цей такий, що я наче в густому тумані…

Я не знала, що й сказати, взяла гроші і вирішила, що всіх їх витрачу на щось приємне для мене. Пішла в кафе і замовила собі кілька напоїв, завжди хотіла попробувати щось ще окрім кави розчинної вдома, далі десерт…

Пішла гуляти містом, дивилася на людей і бачила, що якось люди одягнені ходять і нема таких, що мене за руки хапають та просять їх одягнути, бо край.

Прийшла додому і почала збирати речі чоловіка, той аж не зрозумів, що сталося:

– Ти чого? Та у мене зараз нікого нема!

– Нема, то буде. А я не хочу про це думати, не хочу знати хто це і чи це надовго. Просто йди і все. Будь щасливий з кимось іншим.

А тоді закрилася в своїй майстерні і пошила собі сукню, легку і квітчасту, з рясними складками, завжди про таку мріяла…

О, я не стала одразу щаслива і на все життя, у мене є хороші і погані дні, але я почала приділяти собі час на сон, на смачний сніданок чи обід, на цікавий фільм, на зустріч з подругами, на переписку з кавалерами. Так, у мене з’явилося кілька шанувальників, чому я дуже була здивована. І отак живу, щоб потім не жаліти за втраченим.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page