А є такі батьки, що задруть носа та таку саму дитину за собою тягнуть, яка як не в телефоні, то в своїх високих думках.
Ні, я звичайно, не директор аби зі мною кланялися, але як людина має якесь виховання та людяність до іншої людини, то скаже ті слова вітання чи прощання просто автоматично.
І ось до нас вже який рік ходить одна пані, яка возить свою доню на крутій машині і чим крутіша машина, тим більше бажання заїхати просто під сходи закладу.
Думаю, якби ця пані чисто фізично могла заїхати і в саму школу, то вона б це зробила.
Завжди вона така пахуча та вимальована була, але ніколи не звертала уваги, що в черговій хтось є. Нікого не бачила, крім своєї персони. То такі люди є – які лиш себе бачать та себе люблять, але й вони не завжди щасливі.
Бувало, що за кермом був і чоловік, але частіше пані їздила сама.
Автівки теж за цей час змінювалися на все більші і більші.
А я що? Я незмінна. Хіба маю свою подругу та змінницю Тетяну, яка тільки підтверджує, що деякі люди геть позбавлені виховання.
Отож возила пані доньку поки возила, а донька вже й в десятому класі і мати тільки час від часу її забирала.
Проте я помітила, що перестав з’являтися чоловік зовсім, а пані вже кілька років машину не змінює, просте завжди виглядає «при параді».
Ми з Тетяною час від часу і її згадуємо, але школа таке місце, де й своїх причин для пліток достатньо.
Взяти, наприклад, нашого вчителя математики Валерія Васильовича, який пішов від дружини до якоїсь мами своєї учениці.
Що то гудить педагогічний колектив, що Ліля Василівна ходить вся заплакана, а Валерій Васильович лиш як лис з класу в клас – шусть, аби ніхто з колег з ним не заговорив та уму-розуму не навчив.
Сам розуміє, що вчинив не по-людськи. Але як тепер з наслідками жити – не подумав. А треба, знаєте, думати завжди.
І ось бачу я однієї днини, як ота пані не лише доньку свою під школу привезла, але й Валерія Васильовича!
Та так вся аж тягнеться аби його чмокнути…
Добре, що хоч тому стало розуму шусьнути в двері, бо ж з кожного вікна школи виглядають сотні очей!
Я аж руками сплеснула! Як же він міг повестися на таку жінку, яка нікого не бачить, хіба спіткнеться і то не знати чи добре слово скаже.
Поговорила я з Тетяною і обоє ми бідкаємося, що в таку халепу потрапив чоловік. Звичайно, його дружина теж має заскоки щодо літератури та вияву почуттів, але ж міняти емоційну, вразливу жінку на цю?
І я, знаєте, не витримала та пішла туди. Де він переховується – до нашого завгоспа. Той має невеличку комірчину, а там часто виходять чоловіки подихати повітрям.
За стільки років я розклад знаю на пам’ять. І от дивлюся – є мій Валерій. Підходжу:
– Добрий день, Валерію.
– Добрий день, – каже він і очі ховає.
– Знаю я знаю, що ти зараз не дуже говіркий… Але, коли тебе люблять та й ти любиш, то хіба так почуваються?
– Та ви розумієте – люди мене судять.
– Правильно роблять, бо не треба міняти шило на мило, – кажу, – Чи я не знаю ту твою панянку, яка крім себе нікого не бачить? Колись ваша жінка забула книжку в аудиторії, то я взяла та й зачиталася. Там була така казка «Королівна Я», то отак про вашу панію, яка лише Я, без королівни. Як не хочете тут довіку ховатися, то йдіть та зробіть правильно, як чоловік.
І що ви думаєте? Перестала панія їздити, а Валерій перепросився з жінкою. Не скажу, що через мене, але якби я не мала рації, то чи вчинив би він отак?
Тому показуйте свою людяність хоча б вітанням.
Фото Ярослава Романюка.
