Коли я забирала маму з села, то не думала, що все так обернеться. Тепер думаю, що варто й сестрі моїй взяти участь в догляді за мамою, бо вже дуже їй добре живеться.
Моїй мамі вісімдесят три роки і вона, хоч і ходить без костура, але ж зима, послизнеться ще, то я й кажу:
– Мамо, давайте на зиму до мене, будете в теплі, все під боком, відпочинете.
– А що я в тебе буду робити?, – питає вона мене.
– Мамо, та вся радість в тому аби не робити!, – кажу їй я.
Мама якось так дивно на мене глянула, подумала, а тоді каже:
– Добре, кота і курей хай Маруся доглядає, а я до тебе поїду, подивлюся, що там у тому місті такого доброго.
Приїхали ми, мамі кімнату виділили, діти у мене вже дорослі, живуть окремо. Чоловік від мене пішов, тому я живу сама і зрозуміло, що коли ми з сестрою радилися забрати маму, то мова була лише про мене, адже вона має чоловіка і мама б там себе не так зручно почувала.
Поки мама все оглянула, я все показала та розказала, то вже й вечеря і вляглися ми спати.
Зранку мені на роботу і я накрутила будильник, але встала десь о шостій від того, що хтось вже снує по хаті та гримить посудом на кухні.
– Чого ти так довго спиш?, – питає мене моя мама, – я вже й сніданок доварюю, вже й не знаю, чим себе зайняти, а ти спиш.
– Мамо, шоста година! Я не готую сніданок, я п’ю каву і йду на роботу.
– Не дивно, що ти так змарніла і ні на що не маєш сили, а ти замість кави випий води теплої з медом, – підсовує вона мені вже заготовлений напій, – одразу самопочуття покращиться.
Я мала випити мед, далі поїсти вареної картопельки і зрозуміло, що на роботу я їхала вже втомлена, адже важкість в животі та ще й без кави!
День пройшов не дуже, але ще не те чекало мене вдома.
– Правду ти кажеш, Олю, не маю я вже сили. Вечерю зварила, посуд весь перемила, помила у ванній, речі твої перепрасувала, вологе прибирання зробила і вже сили не маю.
– Мамо, я ж вам казала, що не треба нічого робити.
– Як не треба, коли павуки під ліжком? Зараз мені штори познімаєш, бо мені голова крутиться на стільці, то я поперу і ще, як Бог дасть здоров’я, то й вікна помию.
– Мамо, та сядьте собі перед телевізором та дивіться серіали.
– Та що я там не бачила.
До кінця тижня у мене було генеральне прибирання вдома, все блищало, пахло і сяяло.
– Тепер порядок, – задоволено казала мама, – тепер я бачу, що в хаті є господиня, а то чим ти так цілий день зайнята, що в тебе такі безпорядки?
– Мамо, та сядьте вже в той телевізор та дивіться.
– Ото ж бо й воно, все дивитися, як чужі живуть, а у себе під носом нічого до ладу не робити. Та як так можна?
Я наче вернулася в дитинство, де все не можна, все треба аби було як мама скаже, бо прийдуть гості, а я хочу зранку міцної кави, на вечерю вареники з супермаркету чи піцу, вечір за серіалами, щоб ніхто не бухтів збоку, що таке неподобство зараз знімають, що й дивитися нема на що, от колись було.
– Ти мені Зінкевича знайди і Поповича, ото були артисти, а тепер нема на що дивитися.
Я прошу сестру аби маму забрала, бо від здорового і правильного харчування, довгого сну з дев’ятої до шостої, я чомусь геть вслабла.
– Мамо, Люба сказала, що дуже перед святами нічого не встигає, може, ви б до неї на тиждень поїхали?
– Ай справді!, – вигукнула мама, а я вдоволено усміхнулася.
Я ж не єдина донька, правда ж?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
