— Ти хоч розумієш, що ти накоїла? — голос Олексія тремтів від напруги, якої я ніколи раніше не чула. Він стояв посеред вітальні, яку ми з чоловіком будували з такою любов’ю, і дивився на мене як на абсолютно чужу людину.

— Я просто хотіла допомогти, синку… Там було брудно, я лише привела до ладу поверхню, — я намагалася виправдатися, стискаючи в руках кухонний рушник.

— Допомогти? Ти ввірвалася в її простір без дозволу! Марина тепер тремтить від кожного шурхоту за стіною. Вона забрала речі й поїхала до матері. Вона не повернеться сюди, поки ти маєш ключі від цього життя.

— Але ж це наш спільний дім! Ми вклали сюди все: душу, час, неймовірні ресурси…

— Більше ні. Я знайшов покупців. Ти хотіла контролювати кожен куток? Тепер у цих кутках житимуть абсолютно сторонні люди. І ціна, за яку я віддаю цей маєток, тебе дуже здивує — вона настільки мізерна, що ледь покриє скромну оселю на околиці. Але спокій моєї дружини коштує дорожче за цей палац.

Все почалося багато років тому, коли ми з моїм чоловіком Степаном вирішили: досить роз’їздів. Ми мріяли про великий “родинний ковчег” — величезний будинок на дві автономні частини під одним дахом. Ідея здавалася геніальною: діти поруч, майбутні онуки бігають садом, ми завжди підстрахуємо, якщо треба.

Останні місяці перед весіллям Олексія були схожі на марафон. Ми завершували капітальні роботи, вибирали італійський ламінат, замовляли меблі з масиву дуба та найсучаснішу побутову техніку.

Кожен цвях, кожен вимикач був перевірений мною особисто. Ми вклали в цей проект суми, про які соромно говорити вголос — це були накопичення за все життя.

На самому святкуванні ми влаштували сюрприз. Коли гості підняли келихи за молодих, ми урочисто вручили їм документи. Половина будинку тепер належала синові та його дружині Марині.

Це був королівський подарунок. Ми разом святкували не лише шлюб, а й новосілля, адже заїхали в будинок буквально за день до церемонії.

Для того, щоб життя було максимально комфортним, ми передбачили в архітектурному плані внутрішні двері на обох поверхах. Це дозволяло переходити з однієї частини в іншу, не виходячи на мороз чи під дощ. Тоді це здавалося верхом зручності.

Марина спочатку здавалася золотою дитиною. Тиха, ввічлива, вона з вдячністю приймала мої поради щодо ведення господарства. Я вчила її, як доглядати за дорогими фасадами кухні, чим протирати натуральне дерево, як правильно завантажувати посудомийну машину.

Але минуло кілька місяців, і атмосфера почала змінюватися. Марина почала дедалі частіше закривати внутрішні двері на засув. Поради, які раніше сприймалися з посмішкою, тепер викликали лише сухе: «Я сама розберуся, дякую».

Мене ж серце боліло за майно. Я бачила, як на дорогому покритті з’являються подряпини, як у кутках збирається пил. Хіба можна так безвідповідально ставитися до того, що дісталося тобі без зусиль? Я почала вказувати їй на ці недоліки.

Фатальний момент стався, коли Марина була при надії. Вона пересувала важкі дубові стільці, просто тягнучи їх по підлозі. Звук дряпання ламінату пройшовся по моїх нервах.

— Марино, невже важко підняти стілець? Ти ж псуєш підлогу! — не втрималася я.

— Мені важко їх носити, — тихо відповіла вона, тримаючись за живіт. — Вони надто масивні для мого стану.

— Нічого страшного, — вилетіло в мене з язика раніше, ніж я встигла подумати. — Це ж не шафи совати. Заодно й побачимо, наскільки ти міцна та готова до материнства.

Я не хотіла образити. Це був такий собі жарт у стилі «старої школи». Але коли вона їх перенесла так, як я сказала, сталось непоправне: стаціонар і невістка повернулась доодому одна.

Після тієї історії будинок занурився в морок. Олексій і Марина закрилися від нас повністю. Внутрішні двері тепер не просто замикалися — син встановив там масивні засуви зі свого боку.

Вони навіть вимкнули дверний дзвінок. Кілька разів я намагалася зайти до них через головний вхід, приносила смаколики чи хотіла просто поговорити, але стояла під зачиненими дверима, наче прохачка. Потім розверталася й ішла до своєї частини дому, ковтаючи сльози.

Через деякий час Марина знову завагітніла. Цього разу я дала собі слово: мовчати, не втручатися, не дихати в їхній бік. Олексій став неймовірно тривожним.

Вони навіть запросили священника, щоб очистити простір, бо вірили в погану енергію та зурочення. Я відчувала себе прокаженою у власному домі.

Одного дня, коли Олексій був на роботі, я помітила, що на їхній частині панує дивна тиша. Вже наближався час обіду, а рухів не було. Перелякавшись, чи не стало Марині зле, я згадала, що в мене є запасний ключ від їхнього парадного входу.

Я зайшла дуже тихо. Марина спала в спальні, я почула її рівне дихання і заспокоїлася. Але, проходячи повз кухню, я жахнулася. Варильна поверхня була заляпана жиром, а на столі стояв засмальцьований чайник. «Я лише трохи протру, вона навіть не помітить», — подумала я.

Я взяла засіб, почала чистити плиту. Рухи були швидкими, механічними. І тут, переставляючи чайник, я випадково зачепила ним край столу. Металева кришка з гуркотом впала на плитку.

За мить на порозі з’явилася Марина. Її очі були повні обурення, який швидко змінився гнівом.

— Ви? Знову? Як ви сюди потрапили? — її голос зривався.

— Мариночко, я побачила бруд… Я хотіла як краще… Поверхню ж не можна так запускати…

— Хто вам дав право заходити сюди, коли я сплю? Хто просив вас тут господарювати? — вона раптово розридалася, закрила обличчя руками й побігла до кімнати.

Я закінчила протирати плиту, почуваючись ображеною. Хіба чистота — це злочин? Я пішла до себе.

За дві години я побачила у вікно, як до воріт під’їхало таксі. Водій допоміг винести дві великі валізи. Марина, не озираючись, сіла в машину.

Увечері була сцена, яка поставила крапку на всьому. Олексій казав, що я зруйнувала його сім’ю своєю гіперопікою. Він не чув моїх доводів про чистоту, про цінність речей, про мої добрі наміри.

За кілька днів я побачила на їхній ділянці незнайомців. Вони оглядали фасад, заглядали у вікна.

— Хто це, Олексію? — запитала я, коли він вийшов на подвір’я. — Твої нові сусіди. Звикай. Я продаю свою частку.

Я не могла повірити. Продати таку розкіш?

— Але за скільки? Це ж коштує цілий статок!

— Я віддаю її за безцінь. Мені вистачить на звичайну двокімнатну квартиру на іншому кінці міста. Аби тільки подалі від цього «родинного гнізда», яке виявилося кліткою.

Він дотримав слова. Угоду оформили неймовірно швидко. Сума, яку він отримав, була сміховинною порівняно з нашими витратами. Він просто хотів втекти.

Тепер у другій половині будинку живуть чужі люди. Вони непогані, ми вітаємося через паркан. Але тепер це саме паркан — високий, глухий, який розділив колись спільну ділянку. А ті самі двері всередині будинку, які мали об’єднувати нас довгими зимовими вечорами, тепер назавжди замуровані товстим шаром штукатурки.

Мрія про велику родину залишилася лише в моїх спогадах. Я дивлюся на той паркан і сльози мені рікою: за що?

Головна картинка ілюстративна.