І знаєте, що вона мені каже? Що вона з Миколою не була щаслива!
Це ж треба таке придумати! Не була щаслива! Та у нас пів жіночого колективу їй заздрили, що у неї такий гарний чоловік та ще й без шкідливих звичок.
На машині по неї приїде, з роботи забере…
– То ти з боку таке бачиш… Але не бачиш того, що я не була дружиною, а була якоюсь служницею.
– Ми всі такі…
– А я так не хочу більше, – перебила мене Світлана, – Скільки того життя лишилося? Досить з мене цих закруток та вічних прибирань.
– Що твої діти скажуть?
– Вони вже дорослі, якщо мене люблять, то зрозуміють, а як люблять лише себе, то ні.
А все знаєте чому? Бо вона мрію свою захотіла втілити – побачити море.
І нікому про це не сказала!
Отак собі тихенько складала гроші, вибирала куди поїхати і просто дременула!
Вона навіть мені не сказала.
Я така прийшла до неї на каву, а її нема.
Микола розгублено лупав на мене очима і каже:
– А що вона не на дачі?
Я звідки знаю на дачі вона чи ні. Пішла собі додому і пробую до неї додзвонитися, але мені голос говорить про якийсь роумінг, я й виключила.
Щоб ви знали, то Світлана з моря бачила хіба рядочки буряків у нас на Тернопільщині. Річки у нас каламутні і озера такі ж. А вона зациклилася, що хоче стояти в воді і бачити дно. Збирати кольорові камінці… жінка в п’ятдесят три роки! І отакі мрії!
Я наприклад мрію на масаж піти на все тіло і вже натякаю пів року своїм рідним, а в результаті отримала квіти і цукерки… Ой…
Так от, Світлана, подивилася на мене, що я отак сміюся і більше мені нічого не розказувала.
Полетіла вона в Італію, як виявилося, і Микола подумав, що вона на заробітки подалася і дуже збадьорився, що вони куплять більший гараж.
Але Світлана приїхала без копійки і дуже якась замріяна.
Довго ходила, довго зважувала, а потім розрахувалася з роботи і сказала, що їде до коханого.
– До якого коханого?, – я була шокована…
– Віро, ти собі не уявляєш, що кохання є. Не оце поблажливе після гам-ням і зробив послугу… А тут людина чужа, не знає мови, але й не треба – все без слів зрозуміло. Він уважний, розумієш? Він по одному виразу мого обличчя бачить, що мені так, а що ні. Господи, та банальна кава зранку не на день Закоханих у нього щодня, а Микола забув, що на кухні стоїть…
Я просто впевнена, що вона вернеться, бо її гроші закінчаться і той італієць їй покаже на двері.
– Віро! У мене зарплатня така завелика, скільки ми витратили в кількох ресторанах. І він платив і не бачив в цьому чогось дивовижного! За Миколи я була в ресторані лише на весілля, бо йому завжди бракувало грошей на мене, але не на любасок. Чи ти думаєш, я не знаю, що він чи не до кожної з вас підбивав клинці?
Ну, це правда, Микола до всіх мав підхід, але ж… Ну це чуже все. Чужа країна, чужа культура, чужий чоловік. А ту все своє рідне, все відоме і прогнозоване. Для чого ризикувати?
Не всі ми ідеальні і не у всіх все гладко, але ж життя треба дожити в безпеці, а не ось так бух і все. Її вже місяць немає. Але я впевнена, що вона вернеться… Микола зараз ходить по своїх колишніх любасках, але поки ніхто з них не бажає з ним життя поєднати…
Фото Ярослава Романюка.
