Я просто поставила дітям два запитання, на які вони не змогли відповісти, тому й не будуть мати від мене ніякого спадку. Запитання були дуже прості, повірте, без вищої математики, але мої любі діти не потупили очей. І ось, що я їх спитала:

– Діти, а чому ви мене до себе в гості не кликали останні роки?

А інше запитання, воно було мені найприкріше, але я маю вам розповісти, як я до нього прийшла.

Ми були звичайною родиною – чоловік, я і син з донькою. Хоч ми й одружилися по любові, але з часом почуття притихли і я бачила сенс свого життя в дітях, як і Сергій.

Спочатку ми допомагали з усім синові, від того, щоб він отримав освіту, до того, щоб купив собі власну квартиру.

На той момент ми жили в двокімнатній квартирі і на порі була донька з вступом у виш, але далі у чоловіка виявили проблеми і він вже не міг заробляти. Навпаки, прийшлося багато чого продати аби подарувати йому ще трохи часу.

Донька образилася на мене, коли я просила її вступати своїми силами, бо ми не могли потягнути платне навчання:

– Як Вадимові, то ви усім допомогли, а як мені, то своїми силами?

– Доню, ми б раді, але сама бачиш, яка ситуація, – виправдовувалися ми перед нею.

Так, виправдовувалися, бо ж в планах у нас було зовсім інше – допомогти й доньці з усім, а тоді якось жити далі. донька не вступила туди, куди хотіла і вже їй сорок років і вона й досі має причину для обговорення того, що саме я і батько їй зіпсували майбутнє.

Через п’ять років все повернулося і в сорок сім я стала вдовою.

Але не довго я була сама в квартирі, бо донька привела до нас зятя.

– Андрій буде жити тут, а де ми маємо жити, коли ти мені не забезпечила квартиру і освіту, як братові? Чи ти думаєш, нам дуже хочеться жити в цій панельці з тобою?

Я й далі перепрошувала доньку і казала, що ми б раді були все переінакшити, але вже доля так склалася.

Вона не хотіла нічого чути і я зрозуміла, що не маю в своїй квартирі жодного спокійного не те що дня, а й хвилини.

Тільки на роботі я ще почувалася якось вільно, але вдома треба було догодити доньці вечерею, прибраною квартирою і мовчки сидіти в своїй кімнаті. Як я до такого дожилася? Не можу вам пояснити. Коли я комусь розповідала, то всі радили випровадити з квартири таку дорогу родину і бути там господинею, як і має бути.

Але я не могла так вчинити, бо ж я була перед донькою винна, винна їй щасливе життя.

І ось тут вже пора для другого запитання:

– Діти, а чому я живу в гуртожитку і ви вперше за десять років прийшли мене навідати?

Так, я вступилася жити у гуртожиток, купила кімнатку і там помістилося все моє життя. Сусіди були різні, бо люди тут дуже різні, але я почувалася краще тут, ніж в рідному домі.

Діти мовчали, вони бачили, як я живу скромно, але не проминули прийти і питати мене за гроші, адже новина пішла містом – я отримала великий спадок від своєї тітки з Канади. Вона ще колись приїздила до нас, гостювала і дуже мене любила, казала, що я їй нагадую її в дитинстві.

– Як би я хотіла мати таку донечку, – сумно казала вона, бо дітей вони з чоловіком не мали.

І ось тітка отак мене порадувала і залишає мені в Канаді і будинок власний і кругленьку суму на рахунку.

– Не знаєте, діти, відповіді? І я не знаю, чого ви так чинили, бо я ладна була для вас на все.

Вони не вступалися, а говорили, що я маю їм дати, бо я мати, бо кому ще… А я отак думаю – треба поїхати туди далеко і там вже вирішити чи не лишитися там і самій, щоб бути подалі від дітей. Ви як би мені порадили?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page