Тоді мені треба було все йому сказати, справді, тоді. Але я наче заціпеніла, я не могла повірити, що після стількох років віри і правди, зі мною так обійдуться.
Ми познайомилися ще студентами, разом були в одній і тій же компанії, я старалася завжди бути поруч, хоча б другом, якщо не коханою дівчиною. Я бачила, що навколо Любомира просто натовп дівчат, які хочуть з ним потанцювати чи під гітару поспівати. Але зранку тільки я приносила йому кефір і стакан розсолу, писала за нього конспекти і нагадувала за заліки.
І ця моя вірність скоро була ним помічена і ми почали зустрічатися. Я була просто на сьомому небі від щастя, а, коли він запропонував одружитися, то не було у світі щасливішої людини.
Весілля було дуже скромне, студентське, бо ми не мали грошей, хіба стипендія, а батьки у обох не мали на нас не лише грошей, але й часу.
Єдине, що я купила на свою студентську стипендію, то фату, бо казали, що брати на прокат, то не на щастя.
Отак я й виходила заміж, у своїй найкращій сукні з короткою фатою на короткій стрижці.
За спеціальністю мені працювати не довелося, бо на вчительську зарплату лиш на оренду квартири вистачатиме, тому я подалася в декорування і так наполегливо працювала, що мене почали рекомендувати то в оформленні вітрин, то фотозони, купували мої вироби і запрошували оформити будинки чи квартири.
Знаєте, я кожну таку роботу виконувала, як для себе, певно, тому й так мене хвалили, я так хотіла власний куточок, де б я вклала всю себе, як я хотіла дитячу…
Але пройшло три роки, але дитячої й в планах не було:
– Олю, ну куди нам діти? Давай вже як квартиру купимо!, – казав чоловік, відриваючи голову від паперів, бо він таки пішов у школу і завжди мав цілу купу паперової роботи.
Я погоджувалася, тим більше, що я відкладала на квартиру, адже заробляла я в рази більше за нього. Мені вдалося назбирати на перший внесок, далі на другий і через сім років спільного життя я вже бігала по нашій новій квартирі і планувала, що де буде, вибирала плитку, колір ламінату і стін.
Я була така щаслива, що словами не передати!
У Любомира теж були успіхи в кар’єрі і він став заступником директора з виховної роботи і це вже була невеличка надбавка до зарплати.
Я всі ці роки й не рахувала його гроші, старалася завжди мати свої, бо розуміла, що чоловіча гордість Любомира похитнеться, коли я попрошу на плитку кілька тисяч, а їх у нього не буде.
Після квартири я вже вирішила, що пора мені думати й за дитячу, тим більше, що я залишила на неї місце. Але нічого не виходило. Кинулися на всякі обстеження і нас не обнадіяли й на один відсоток.
Я бачила, що чоловік тяжко це переживає і сказала, що головне ж, що ми є один у одного.
– Ми справимося, любий, – казала я йому, – Наука не стоїть на місці і через кілька років ми можемо мати маля просто так!
І ось тепер такий сюрприз – у нього є дитина, а я маю покинути квартиру, яку практично сама й оплатила.
– Сподіваюся, ти поведешся гідно, – повчав мене Любомир, – Бо я не терпітиму ніяких підвищених тонів. Даю тобі добу аби ти забрала свої речі.
Я пішла збирати речі, пакувала все в мішки від сміття. Так символічно.
Їхати я не мала куди, тому поїхала в готель, а там щось знайду.
Найняла адвоката і чоловік мені цим дуже докоряв:
– Ніколи б не подумав, що ти така дріб’язкова, скільки років жив з тобою і не знав, хто ж під боком.
Його слова пронизували наскрізь.
Коли було по всьому і я мала право на спільно нажите майно, а він не мав суми аби мені покрити частку від квартири, я вирішила ще раз з ним зустрітися.
Він гордо мовчав, демонструючи, що про мене думає, а я лише простягла папери.
– Хотіла тобі давно сказати, все не було часу, – почала я, – Дітей не можеш мати ти.
Я насолоджувалася його ошелешеним виразом. Я була абсолютно щаслива, бо цю страву треба подавати таки холодною.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
