Наталя з самого ранку була на ногах. Вона хотіла, щоб цей вечір був особливим — все-таки рівно два роки, як вони з Віктором розписалися. Дата ніби й не кругла, але для неї важила багато. Останні пів року видалися виснажливими: грошей вічно не вистачало, Віктор ходив похмуріший за хмару, постійно нарікав на скорочення зарплати та затримки. Наталя ж намагалася тягнути все на собі, вишукувала акції в магазинах, відкладала по копійці, щоб сьогодні накрити стіл, який би не виглядав бідно.
Вона витерла останню порошинку з полиці, поправила скатертину. Квартира блищала. На кухні в духовці доходила запечена курка, аромат якої заповнював увесь коридор. Наталя вже кілька разів заглядала в телефон, але повідомлень від чоловіка не було. Вона знала, що він може затриматися, але ж сьогодні такий день.
Коли стрілки годинника перевалили за восьму, вона не витримала і набрала його номер. Гудки йшли довго, вона вже хотіла скинути, коли почула роздратований голос:
— Ну чого ти дзвониш? Я вже біля під’їзду, зараз буду.
Наталя зітхнула з полегшенням. «Просто втомився людина, — подумала вона, — зараз поїсть, відпочине, і настрій зміниться». Вона швиденько розставила тарілки, запалила дві свічки, які берегла саме для цього випадку.
Почувся поворот ключа. Віктор зайшов, але навіть не глянув у бік кухні, де його чекала дружина. Він пройшов у кімнату, важко тупаючи черевиками по чистому паркету. Наталя вибігла до нього, намагаючись усміхнутися:
— Вітя, з річницею! Ти бачив, який я стіл накрила? Твоя улюблена курка…
— Мені байдуже до твоєї курки, — кинув він через плече.
Він витягнув з-під ліжка велику синю валізу і почав просто згрібати речі з полиць шафи. Футболки, джинси, сорочки летіли в одну купу. Наталя стояла в дверях, не розуміючи, що відбувається.
— Вітя, ти кудись збираєшся? Відрядження? Чому саме зараз?
— Я не у відрядження. Я йду зовсім, — він навіть не підняв голови, зосереджено намагаючись запхнути кросівки в валізу.
Наталя відчула, як у горлі став ком. Вона повільно опустилася на край дивана, спостерігаючи за цими хаотичними рухами.
— Як це — йдеш? Куди? Ми ж два роки разом… Сьогодні ж свято.
— Яке свято, Наталю? Ти про що взагалі? Ці твої дати мені вже ось де сидять, — він показав рукою на горло. — Нам давно треба було це закінчити. Ти сидиш тут у своєму світі, радієш якимось дрібницям, а я хочу нормального життя.
— Але ми ж разом планували… ти казав, що важко, що грошей нема…
Віктор раптом зупинився і криво усміхнувся.
— Грошей нема в тебе. А в мене все нормально. Мене підвищили ще три місяці тому, просто я вирішив, що тобі про це знати необов’язково. Навіщо витрачати премії на цю орендовану діру? Мама якраз із заробітків повернулася з Італії, привезла все, що змогла відкласти за п’ять років. Ми з нею порадилися і вчора оформили квартиру. Однокімнатна, в новобудові. Там ще треба стіни поштукатурити, але то вже мої клопоти.
Наталя слухала його і не вірила власним вухам. Виходить, поки вона економила на фруктах і ходила в одних і тих самих чоботях третій сезон, він відкладав гроші на власне житло, де для неї місця не передбачалося.
— То ти весь цей час мені брехав? Про скорочення, про борги?
— Я не брехав, я раціонально розподіляв ресурси, — Віктор закрив валізу і смикнув блискавку. — Ти хороша дівчина, Наташ, але ми різні. Мені потрібен простір, перспектива. А ти… ти занадто проста. Живи тут, оренда проплачена до кінця місяця, власникам я сказав, що з’їжджаю. Далі сама розбирайся.
Він підхопив валізу, виніс її в коридор, взувся і, не озираючись, гримнув дверима. У квартирі стало так тихо, що було чутно, як догорають свічки на столі.
Наталя сиділа нерухомо. Їй здавалося, що це якийсь безглуздий сон. Раптом екран телефону, що лежав на столі, засвітився. Прийшло повідомлення у месенджер. Це була Надія Петрівна, її тепер уже колишня свекруха.
Наталя тремтячими пальцями відкрила чат. Там було довге полотно тексту:
«Ну що, господине? Залишилася біля розбитого корита? Я ж казала Віктору, що ти йому не пара. Тільки гроші його переводила.
Тепер мій син буде жити як людина, у своїй власній квартирі, яку я йому заробила важкою працею. А ти шукай собі іншого наївного, який на твої борщі купуватиметься. Речі, що я дарувала, не забудь приготувати, я завтра зайду заберу».
Дівчина відклала телефон. Сліз не було. Була тільки якась порожнеча всередині, ніби з неї викачали все повітря. Вона підійшла до столу, загасила свічки. Їсти не хотілося. Вона просто лягла на диван, не роздягаючись, і вдивлялася в темряву стелі, поки за вікном не почало сіріти.
Наступного дня приїхала Оксана — найкраща подруга Наталі. Вона дізналася про все з короткого дзвінка і відразу примчала з великою сумкою продуктів і твердим наміром не залишати подругу саму.
— Ти що, з глузду зʼїхала? — Оксана ходила по кухні, викладаючи сир та фрукти. — Він тебе кинув, а ти навіть не поїла? Ану сідай, зараз чай зробимо. Наталю, це не кінець світу. Це просто сміття саме себе винесло з хати. Радій, що зараз, а не через десять років з купою дітей.
Вони просиділи на кухні весь вечір і частину ночі. Оксана залишилася ночувати, постеливши собі на дивані. А в неділю вранці в двері почали наполегливо дзвонити.
— Це він? — пошепки запитала Оксана.
— Навряд чи. Скоріше його мама, — Наталя зітхнула і пішла відкривати.
На порозі справді стояла Надія Петрівна. Вона була в новому дорогому пальті, з підфарбованими губами і вкрай рішучим виразом обличчя. Жінка навіть не привіталася, просто посунула Наталю плечем і пройшла всередину.
— Я прийшла за своїм майном, — заявила вона, озираючись. — Віктор сказав, що він забрав тільки одяг. Але тут є речі, які купувала я.
— Які саме речі? — спокійно запитала Наталя, хоча всередині все здригнулося від такого нахабства.
— А ось ці! — Надія Петрівна впевнено попрямувала на кухню. — На весілля ми з сестрою скидалися на сервіз і побутову техніку. Чайник де? Оцей електричний, і заварник фарфоровий. Це мої подарунки, Віктору вони в новій квартирі знадобляться.
Оксана, яка до того моменту сиділа тихо за столом, не витримала:
— Послухайте, жінко, ви хоч розумієте, як це виглядає? Ви прийшли за старим чайником після того, як ваш син людині життя зламав?
— Ти хто така взагалі? Подружка? От і сиди мовчки, — огризнулася свекруха. — Я на цей чайник зміну зайву в Італії відпахала, щоб дітям подарунок зробити. А раз дітей більше немає як сім’ї, то й подарунку тут робити нічого.
Вона вхопила фарфоровий заварник з дрібними синіми квіточками, що стояв на полиці. Наталя саме вранці заварила в ньому міцний чай з травами.
— Це теж забираю! — вигукнула Надія Петрівна.
Від різкого руху кришка чайника зсунулася. Жінка спробувала її підхопити, але тільки сильніше нахилила посудину.
Гаряча, темна заварка линула прямо на її світле пальто і білосніжну блузку.
— Ой! Лихо яке! — закричала вона, випускаючи заварник з рук.
Фарфор з гуркотом зустрівся з кахельною підлогою, розлітаючись на десятки дрібних шматочків. Темна пляма швидко розповзалася по одязі Надії Петрівни.
— Ти бачиш, що ти наробила? — заверещала вона, тицяючи пальцем у бік Наталі. — Ти мені пальто зіпсувала! І чайник розбила! Ти тепер мені винна гроші за нього. Такий самий знайдеш і купиш!
— Я нічого не буду вам купувати, — Наталя відчула, як у ній піднімається якась холодна, спокійна злість. Вона підійшла до кутка, де стояла швабра, і взяла її в руки. — І винна я вам тільки одне — вказати дорогу до виходу.
Оксана теж підвелася, склавши руки на грудях:
— Ідіть уже, поки ми поліцію не викликали за незаконне проникнення. Квартира на Наталі записана за договором оренди, вас сюди ніхто не кликав.
Надія Петрівна, дивлячись на швабру в руках невістки і на рішуче обличчя її подруги, почала задкувати.
— От Віктор і правильно зробив, що тебе покинув.
Свекруха ще щось бурмотіла під ніс, намагаючись серветкою витерти заварку з пальта, але врешті швидко вискочила за двері. Коли замок клацнув, Наталя відчула, як її почало трохи трясти. Оксана підійшла і обняла її за плечі.
— Все, Наталю. Тепер точно все. Сходи, переодягнися, а я тут приберу.
Наталя пішла у ванну, вмилася холодною водою і подивилася в дзеркало. Очі були припухлі, але погляд став іншим — чітким. Вона зрозуміла, що цей чайник був останньою ниткою, яка пов’язувала її з тим життям, де вона була вічно винною і недостатньо хорошою. Вона повернулася на кухню. Оксана вже винесла сміття і поставила на вогонь просту металеву каструльку з водою.
— Чайника нема, то хоч так закип’ятимо, — усміхнулася подруга. — Завтра підемо і купимо тобі новий. Який захочеш. Хоч червоний, хоч у горошок.
— Купимо, — кивнула Наталя. — І роботу нову знайду. В сусідньому видавництві якраз шукали редактора, я все соромилася зайти, бо Віктор казав, що я не потягну. Тепер точно зайду.
Минуло багато часу, але дружба між подругами тільки міцніла. Невдовзі вони стали дружками одна для одної, далі кумами. Місто маленьке і про Віктора теж все знали – мати його вдруге заміж вийшла і в квартиру привела нового чоловіка. А сина попросила на вихід, він всім розказував, як мати з ним вчинила, адже він стільки грошей вклав в ремонт, а тепер такі ціни на квартири, що він не потягне.
— Кімнатка в гуртожитку коштує двадцять дві тисячі доларів. Ми що в Дубаях живемо?, – заплітав язиком приятелям, – Хіба це справедливо?
Наталя тепер певна, що справедливість є, просто вона приходить не завжди вчасно. А ви якої думки?
