Сорочка лежала на ліжку, акуратно складена, білосніжна, випрасуана мною вчора ввечері після десятигодинного робочого дня і приготування вечері. Я дивилася на неї й не розуміла, що відбувається.
— Ти бачиш це?! — голос Дмитра звучав так, ніби я вчинила щось жахливе. Він тримав сорочку на витягнутих руках, наче доказ. — Ти взагалі бачиш, що ти наробила?!
Було сьома ранку. Я ще не встигла допити каву. Голова гуділа після вчорашнього авралу на роботі — ми здавали квартальний звіт, і я пішла з офісуостанньою, десь о дев’ятій. Потім супермаркет, потім вечеря, потім ця клята сорочка, яку я прасувала, ледь не засинаючи на ходу.
— Дмитре, я не розумію, — я підійшла ближче й уважно оглянула тканину. — Вона випрасуана. Що не так?
— Що не так?! — він ткнув пальцем у ледь помітну зморшку на комірці. — Оце! І оце! — тепер він показував на рукав, де я, чесно кажучи, нічого особливого не бачила. — Ти взагалі розумієш, що в мене сьогодні переговори з партнерами по великому проєкту в Києві?! Що я не можу з’явитися в такому вигляді?!
Я мовчала, рахуючи до десяти. Це був уже не перший конфлікт через дрібницю. Місяць тому я «неправильно» приготувала котлети, і через це, за словами Дмитра, він «не зміг зосередитися на презентації».
Два тижні тому я «занадто голосно» зачинила двері вранці, «розбудила його раніше», і тому він «цілий день був розбитий і не міг продуктивно працювати».
— Я можу її перепрасувати, — сказала я максимально спокійно. — У тебе ще є година.
— Година! — він кинув сорочку на ліжко. — Година! А мені ще треба поснідати, підготуватися до зустрічі, налаштуватися! Ти все зіпсувала, Наталю! Як завжди!
Можливо, це була втома. Можливо, просто чаша терпіння переповнилася. Але я вперше за довгий час справді подивилася на чоловіка — на цього тридцятишестирічного чоловіка, який стояв переді мною в піжамі, дуже роздратований через мікроскопічну зморшку на комірці.
— Дмитре, — я говорила повільно, вимовляючи кожне слово. — Я працюю стільки ж, скільки й ти. Я заробляю стільки ж, скільки й ти. Вчора я прийшла додому о десятій, приготувала вечерю, прибрала на кухні й випрасував тобі цю сорочку. Якщо тебе не влаштовує якість прасування, можливо, ти сам можеш це робити?
Він подивився на мене так, ніби я запропонувала щось немислиме.
— Що? Що ти зараз сказала?
— Я сказала, що ти можеш прасувати свої сорочки сам. Ти дорослий чоловік з двома вищими освітами. Я думаю, з праскою ти впораєшся.
Обличчя Дмитра з червоного стало майже кольору стиглої вишні. Він мовчав кілька секунд, явно не вірячи почутому. Потім видихнув, похитав головою й промовив тоном, яким зазвичай пояснюють щось особливо нерозумному дитині:
— Наталю, ти розумієш, що ти верзеш? Я цілий день проводжу на переговорах, у напрузі, вирішую серйозні питання. А ти хочеш, щоб я ще й удома…
— Удома що? — я перебила його. — Жив як нормальна доросла людина? Доглядав за собою?
— Це обов’язки жінки! — відрізав він. — Готування, прибирання, прасування — це все твоя зона відповідальності. Ми ж домовлялися!
— Домовлялися? — я розсміялася, і цей сміх пролунав надто емоційно навіть для моїх власних вух. — Коли саме ми про це домовлялися, Дмитре? Коли я працювала по шістдесят годин на тиждень, щоб ми могли купити цю квартиру в новобудові на Троєщині? Чи коли ти відпочивав на дивані, поки я координувала ремонт?
— Не перекручуй! — він підвищив голос. — Ремонт робили майстри! І взагалі, я заробляв не менше! А те, що ти вирішила…
— Дмитре, — я втомлено провела рукою по обличчю. — Давай просто чесно. Тобі потрібна не дружина. Тобі потрібна безплатна помічниця по господарству, яка ще й зарплату в сімейний бюджет приносить. Так от, знаєш що? Я більше не згодна на цю роль.
— І що ти пропонуєш? — він схрестив руки, і в його голосі з’явилися глузливі нотки. — Щоб ми ділили домашні справи порівну? Щоб я прав, прасував, варив борщ?
— Саме це я й пропоную. Або хоча б найняти прибиральницю, раз тобі так принципово не робити це самому.
Дмитро розреготався. Не посміхнувся, не хмикнув — саме розреготався, голосно й неприємно.
— Прибиральницю! Чудова ідея! А давай ще няню наймемо, хоча дітей у нас немає! І кухаря! І водія! Наталю, ти при здоровому глузді? У нас іпотека в гривнях, кредит на авто, і ти хочеш витрачати гроші на прибиральницю, замість того щоб просто нормально виконувати свої обов’язки?
— Свої обов’язки, — повторила я. — Мої обов’язки. А твої обов’язки які, Дмитре?
— Мої обов’язки — заробляти гроші! Забезпечувати сім’ю!
— Але я заробляю стільки ж! Я теж забезпечую сім’ю! Чому тоді тільки на мені побут?
— Бо так влаштований світ! — він уже майже гучно говорив. — Бо чоловік має займатися чоловічими справами, а жінка — жіночими! Це нормально, це завжди так було!
— Дмитре, ми живемо в двадцять першому столітті…
— Мені байдуже, в якому ми столітті! — він перебив мене. — Факти лишаються фактами! Ти — жінка, і готування, прибирання, прасування — це твоя справа! А я працюю на роботі, роблю кар’єру, і це те, на чому я маю зосереджуватися!
Я раптом дуже чітко згадала нашу першу зустріч. Дмитро був таким чарівним, таким уважним. Він казав, що захоплюється моєю кар’єрою в ІТ-компанії, що пишається моїми успіхами. Казав, що ми — команда, що все вирішуватимемо разом.
Коли я отримала підвищення, він влаштував свято з шампанським. Коли я затримувалася на роботі, він замовляв суші й зустрічав мене з квітами.
Все змінилося після весілля. Поступово, непомітно. Спочатку це були дрібні прохання: приготуєш вечерю, я втомився. Випрасуй мої сорочки, у тебе краще виходить.
Прибери в квартирі, а я поки полежу, у мене голова болить. Потім прохання стали вимогами. А вимоги — претензіями, коли щось було зроблено «не так».
— Знаєш, що найсмішніше? — я відчула, як у мені наростає холодне обурення. — Ти скаржишся на зморшку на комірці. А я вчора працювала до десятої вечора, бо мій проєкт приносить компанії великі контракти. Потім я зайшла в «Сільпо», купила продукти на тиждень, притягнула все це на четвертий поверх, бо ліфт знову не працював. Приготувала вечерю, помила посуд, витерла підлогу на кухні, де ти розлив каву й не прибирав. І так, випрасував тобі цю кляту сорочку. О півночі першій. Коли ти вже спав. І ти смієш влаштовувати мені сцену через вигадану зморшку?
— Не вигадану! — він знову схопив сорочку. — Ось вона! Ось!
— Дмитре, якщо ти прямо зараз не припиниш, я зроблю те, про що давно думаю.
— І що ж ти зробиш? — у його голосі пролунав виклик. — Підеш? Та будь ласка! Без тебе й твоїх примх мені буде тільки легше!
Я кивнула. Повільно, обдумано.
— Гаразд. Давай спробуємо. Починаючи з сьогоднішнього дня, я не готую, не прасую, не перу й не прибираю за тебе. Хочеш чисту одежу — переш сам. Хочеш повечеряти — готуєш сам. Я робитиму тільки свою частину. Домовилися?
Дмитро дивився на мене з недовірою, ніби чекав, що я зараз розсміюся й скажу, що пожартувала. Але я мовчала, і мій погляд був абсолютно серйозним.
— Ти… ти це серйозно? — він нарешті знайшов слова.
— Абсолютно.
— Ти хочеш, щоб я виконував жіночу роботу?! — він ледь не захлинувся від обурення. — Ось мама…
Я не дала йому договорити. Всі ці місяці, весь накопичений гнів, вся втома — все вирвалося однією фразою:
— Стоп. Зупинися прямо зараз. Ти хочеш щось сказати про маму? Про твою маму, яка справді все життя була домогосподаркою, бо твій батько заробляв на всю сім’ю й утримував усіх? Про твою маму, яка не працювала поза домом, але при цьому встигала готувати, прибирати, прасувати й виховувати дітей? Ти хочеш порівняти її ситуацію з нашою? Серйозно?
— Мама завжди казала, що дружина має…
— Дмитре, твоя мама — чудова жінка, але вона жила в інший час і в інших умовах. Вона зробила свій вибір, і це прекрасно. Але я — це не вона. Я працюю нарівні з тобою. Я заробляю нарівні з тобою. І я більше не тягнутиму на собі весь побут, поки ти відпочиваєш на дивані й гортаєш стрічку в телефоні.
— Я не відпочиваю на дивані! Я втомлююся на роботі!
— І я втомлююся! — я вже майже гучно говорила. — Я так само втомлююся, як і ти! Але чомусь після роботи ти йдеш відпочивати, а я йду готувати вечерю!
— Бо це твій обов’язок як дружини!
— Ні, — я похитала головою. — Це не мій обов’язок. Це наша спільна відповідальність як двох дорослих людей, які живуть разом. Або ти вважаєш, що я маю працювати повний день, приносити половину доходу в сім’ю й при цьому обслуговувати тебе, як мама в дитинстві?
Він мовчав, і я бачила, як в його очах борються обурення й розгубленість. Він справді не розумів, у чому проблема. Для нього все було зрозуміло: жінка має займатися домом, а чоловік — заробляти гроші. Те, що я заробляла стільки ж, чомусь не скасовувало першу частину.
— Слухай, — він спробував узяти себе в руки й заговорити спокійніше. — Може, ти просто перевтомилася? Візьми відгул, відпочинь. Я розумію, що на роботі зараз аврал, але це не привід зриватися на мені.
— Я не зриваюся на тобі, Дмитре. Я просто більше не хочу жити в ситуації, де я роблю все, а ти ще й претензії висуваєш.
— Гаразд, гаразд, — він підняв руки в примирливому жесті. — Я зрозумів. Ти хочеш, щоб я допомагав по дому. Добре. Я допомагатиму.
— Не допомагати, — виправила я. — Робити свою частину. У цьому різниця. Допомагати — значить, що основна відповідальність на мені, а ти інколи дозволиш собі щось зробити. Ні. П’ятдесят на п’ятдесят. Або хоча б сімдесят на тридцять в мою користь, враховуючи, що я зазвичай працюю більше годин.
Він подивився на годинник і нервово ковтнув. До виходу лишалося сорок хвилин.
— Гаразд, потім обговоримо. Мені треба збиратися. Перепрасуєш сорочку?
Я просто мовчки подивилася на нього.
— Наталю, ну будь ласка, — в його голосі з’явилися благальні нотки. — Ти ж розумієш, як це важливо. У мене справді дуже важлива зустріч. Потім, увечері, ми все обговоримо спокійно, обіцяю. Але зараз мені справді потрібна твоя допомога.
— Праска в коморі, — відповіла я. — Дошка для прасування теж. Режим для бавовни — дві крапки. Не перегрій, зіпсуєш тканину.
Він стояв і дивився на мене з таким виглядом, ніби я говорила іноземною мовою.
— Ти серйозно відмовляєш мені в такій дрібниці? Ну скільки це займе, п’ять хвилин?
— Дмитре, — я взяла свою сумку й рушила до дверей. — Якщо це дрібниця, яка займає п’ять хвилин, ти чудово впораєшся сам. Мені час на роботу.
— Наталю! Наталю, почекай!
Але я вже зачиняла за собою двері. У під’їзді я притулилася до стіни й глибоко вдихнула. Руки тремтіли. Я ніколи раніше так не робила — не йшла посеред розмови, не відмовляла в «дрібницях», завжди поступалася, завжди намагалася згладити кути. І від усвідомлення, що я нарешті вчинила так, як хотіла, а не як «треба», на очі набігли сльози.
На роботі я не могла зосередитися. Цілий день у голові крутився ранковий діалог. Я перевіряла телефон кожні десять хвилин, чекаючи повідомлень від Дмитра — вибачень, нових претензій, чого завгодно. Але телефон мовчав.
О шостій вечора я отримала повідомлення в сімейному чаті від його мами: «Наталю, що з Дмитром? Він дзвонив, казав щось про сорочку й переговори, дуже засмучений. Ви посварилися?»
Я не відповіла. Мені не хотілося присвячувати свекруху в наші проблеми, тим паче знаючи її погляди на сімейні ролі.
Додому я повернулася близько восьмої.
Відчинила двері й завмерла. Квартира виглядала так, ніби в ній шукали скарб. На підлозі валялися речі, на кухні гора брудного посуду, у ванній розкидані рушники. І посеред усього цього безладу на дивані сидів Дмитро з пляшкою в руці.
— Що тут сталося? — видихнула я.
Він підняв на мене туманний погляд. Було зрозуміло, що це не перша пляшка.
— Сталося? Та нічого особливого. Просто найгірший день у моєму житті, ось і все.
— Дмитре…
— Ти знаєш, що трапилося? — він перебив мене, і в його голосі відчувалася розпач. — Я прийшов на переговори. У сорочці, яку прасував сам, до речі. Витратив на це пів години! Запізнився, звісно. Керівник був дуже незадоволений. А потім, під час презентації, я сперся на стіл, і знаєш що? Манжет закрутився! Просто закрутився, прямо на очах у партнерів!
Я заплющила очі.
— І це все через тебе! — він продовжував. — Через твій дурний експеримент із рівністю! Я почувався невпевнено цілий день, знаючи, що виглядаю неідеально. Я не міг зосередитися! І в результаті все зіпсував! Керівник викликав мене після зустрічі й сказав, що якщо я ще раз підведу на важливих переговорах, мені доведеться шукати нову роботу!
— Дмитре, — я говорила повільно, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все кипіло. — Ти зіпсував переговори не через сорочку. Ти зіпсував їх, бо запізнився й був не готовий. І це твоя відповідальність, а не моя.
— Моя відповідальність?! — він схопився з дивана, вміст пляшки розлився на килим. — Я б не запізнився, якби не прасував сорочку! Я б був готовий, якби не нервував цілий ранок!
— Ти нервував, бо влаштував сцену, а не тому що я відмовилася перепрасовувати сорочку!
— Та як ти не розумієш?! — він ухопився за голову. — Ти моя дружина! Ти маєш мене підтримувати! Маєш допомагати мені бути успішним!
— Я підтримую тебе, Дмитре. Я працюю нарівні з тобою, приношу гроші додому, створюю тобі комфорт. Але я не можу нести відповідальність за твої професійні невдачі. Ти дорослий чоловік, і якщо ти не можеш впоратися з праскою чи зосередитися на переговорах без моєї допомоги, це не моя проблема.
— Знаєш що? — його обличчя спотворилося. — Може, мама мала рацію. Може, сучасні жінки справді розучилися бути дружинами. Може, я помилився, коли одружився з кар’єристкою, для якої робота важливіша за сім’ю!
Я подивилася на цю людину — роздратовану, яка звинувачує мене у всіх своїх проблемах, нездатну взяти відповідальність за власне життя — і зрозуміла, що більше не хочу з ним жити.
— Іди, — сказала я тихо.
— Що?
— Іди з моєї квартири. Зараз.
— З твоєї квартири? — він розсміявся. — Це наша квартира! Ми купували її разом!
— Ні, Дмитре. Перший внесок зробила я. З грошей, які накопичила ще до весілля. Квартира оформлена на мене. І я хочу, щоб ти пішов. Прямо зараз.
— Ти не можеш мене вигнати! — він уже гучно говорив. — Я твій чоловік! Ми сім’я!
— Сім’я — це коли люди підтримують одне одного, а не перекладають свої невдачі на партнера. Збирай речі.
— Я нікуди не піду!
Я дістала телефон і почала набирати номер поліції. Дмитро дивився на мене з недовірою.
— Ти блефуєш.
— Перевір.
Ми мовчки дивилися одне одному в очі. Я тримала палець над кнопкою виклику. Нарешті він здався.
— Гаразд, — процідив він. — Гаразд. Я піду. Але це ще не кінець, Наталю. Ти пошкодуєш про це. Ти пошкодуєш, що зруйнувала нашу сім’ю через якусь кляту сорочку!
— Я не зруйнувала нашу сім’ю через сорочку, Дмитре. Я просто перестала бути твоєю прислугою.
Він збирав речі в тяжкій тиші. Я сиділа на кухні й пила охололий чай, слухаючи, як він голосно зачиняє шафи, кидає одяг у валізу, бурмоче собі під ніс. Нарешті двері зачинилися, і я залишилася сама в тихій, розкиданій квартирі.
Я плакала всю ніч. Не через те, що втратила Дмитра — я зрозуміла, що давно вже втратила того чоловіка, в якого закохалася. Я плакала від полегшення.
Від того, що нарешті сказала все, що думала. Від того, що більше не треба ходити навшпиньки, боятися зробити щось не так, вічно виправдовуватися й просити вибачення.
Вранці я прокинулася з набряклими очима й дивним відчуттям легкості. Вперше за багато місяців мені не треба було готувати сніданок на двох, прасувати сорочки, думати, що приготувати на вечерю.
Я зробила собі каву, сіла біля вікна й подивилася на Київ, який прокидався в променях ранкового сонця.
Телефон задзвонив. Повідомлення від Дмитра: «Наталю, вибач. Давай зустрінемося, поговоримо. Я не хотів усього цього. Я люблю тебе.»
Я дивилася на екран і думала про те, скільки разів за ці роки я прощала, вірила обіцянкам, давала ще один шанс. Скільки разів переконувала себе, що все налагодиться, що він зміниться, що ми впораємося.
Мої пальці завмерли над клавіатурою. Потім я повільно надрукувала: «Дмитре, єдине, про що я шкодую — що не зробила це раніше. Не пиши мені більше.»
Я натиснула «відправити» й заблокувала його номер. Потім встала, оглянула розкидану квартиру й усміхнулася. Сьогодні ввечері я замовлю піцу. Або суші. Або взагалі нічого не їстиму, якщо не захочу. Бо нарешті моє життя знову належить мені.
І це, подумала я, наливаючи собі ще кави, це й є справжня свобода. Так, попереду багато викликів, але я була готова стояти проти цілого світу. Бо немає нічого у цьому світі важливішого від свободи. І розумієш це тільки тоді, коли повертаєш її собі.
Головна картинка ілюстративна.
