Ми з Тамарою були подругами, нерозлийвода. Разом в школу, разом на танці і разом в Івана закохалися. А він вибрав мене і я тому така була рада, що й словами не передати! Чекала його з армії і дочекалася.
Звідки ж я знала, що не встигну буквально на день.
Іван прийшов з армії, а на другий день я приїхала з навчання. Радості нашій не було меж! Ми вже про весілля почали говорити та готуватися, як через якийсь місяць Тамара покликала мене на розмову:
– Я при надії від твого Івана. Він не хотів тобі зізнаватися. Але я сама дитину ростити не буду. Так, що, подруго, посувайся.
Світ мені перевернувся. Як? Як це сталося?
Іван щось виправдовувався, говорив, що святкував з хлопцями, а тут вона як з-під землі, а далі він не дуже пам’ятає. Просив аби я не йшла від нього, казав, що дитині буде допомагати. Але з Тамарою жити не хоче.
– Дитині тато потрібен, а більше я нічого не знаю.
Я поїхала геть з села, треба було ще рік довчитися. Іван одружився на Тамарі і у них з’явився син.
Я хоч була далеко, але не могла забути його, як не снився, то в комусь ввижався. Часто йшла по вулиці за знайомою поставою, а потім чоловік оглядався і я розуміла, що то не Іван. Додому тягнуло мене просто страшною силою і я приїхала. Не буду лукавити – впала йому в обійми і не хотіла його нікуди відпускати.
– Я піду від неї, піду, – казав він.
– Ні, дитина має мати тата, – відповідала йому я.
Ми почали таємно зустрічатися в місті і я не могла дочекатися тих вихідних. Тамара все знала, але чоловіка відпускати не планувала. Грозила всіма карами земними і божими.
Тепер я думаю, що вона по-справжньому й не кохала його. Бо, якби любила, то хотіла аби був щасливий, а вона хотіла аби він був біля неї.
Роки йшли, а в житті у нашій трійці нічого не змінювалося, окрім того, що ріс син та старіли ми.
За всі ці роки я не змогла подарувати Іванові дитину, хоч і дуже хотіла.
– Хочу мати рідну душу біля себе на старості, – не раз йому казала.
– Я хочу бути з тобою на старості, – говорив мені він, але так не вийшло.
Іван любив сина і багато у нього вклав і своєї праці, і уваги, бо Тамара сином не дуже переймалася. Я навіть думала, що вона й сина не любить, бо той не надто на Івана схожий. Добре, що батько ще встиг побачити, як він одружується і першого онука.
А потім раптово не прокинувся. Я прийшла до нього попрощатися, а Тамара почала мене з хати виганяти:
– Все життя нам поламала і тепер без тебе не обходиться, – говорила мені.
– Я прийшла не до тебе, – сказала я їй просто в очі і пройшла до Івана.
Люди в селі добре знають, хто тут кому винен. Дивлюся на нього, на себе, на неї.
Для чого отак життя пішло? Для чого? Якби ми двоє тоді втекли, то одна Тамара була б нещасна, а ми були б, мов у раю. Кому ми добре зробили, як результат буде один для всіх – вінок і чорна стрічка?
Тепер я точно знаю, якщо вам біля людини тоскно, погано і зле, то тікайте і ні на кого не звертайте уваги.
Без неї вам буде краще, хто б що не казав. Тепер я знаю.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
