Я народилася в маленькому містечку, де всі знали одне одного, тому насамперед піклувалися про репутацію. І моя мама залізною волею намагалася зробити з мене зразкову дружину для майбутнього чоловіка. Вона сама знала. Як це, коли за спиною шепочуться, коли усмішки криві і посвист. Тому вона завжди ходила з високо піднятою головою, не знаю чи й бачила коли ще таку ходу.
Але я була юною, закоханою, і вірила, що світ належить мені. Хлопець, якого я вважала своїм коханням, зник, щойно дізнався про дитину. Я залишилася сама, з ганьбою в очах матері й плітками сусідів за спиною. Мама не кричала, не лаяла – вона просто дивилася на мене так, ніби я розбила її мрії. «Як ти могла, Софійко? Я ж тебе заради чого ростила?» – сказала вона одного разу, і ці слова закарбувалися в моєму серці.
Коли Христинці виповнився рік, то мама практично вигнала мене з дому.
«Йди в люди, нема чого тут скніти, собака всю ніч гавкає, всі тини поламали, не буде тут життя ні тобі, ні нам. Дитину я виховаю», – сказала вона наприкінці.
Я пообіцяла собі, що повернуся і всім закрию роти, що мама буде така рада моєму успіху, що вперше за життя просльозиться від радості, обніме і скаже, що гордиться мною.
Я вступила до університету, вивчала економіку, ночами підробляла офіціанткою, щоб оплатити гуртожиток. Кожен іспит, кожна оцінка, кожна безсонна ніч – усе було заради того, щоб здійснити мою мрію.
Я писала листи. Не матері – вона заборонила мені це робити, – а Христі. Я ховала їх у старій коробці, знаючи, що колись віддам їй. «Моя квіточко, – писала я, – я думаю про тебе щодня. Пробач, що мене немає поруч. Я повернуся, скоро». Я уявляла, як вона росте, як сміється, як біжить до школи з ранцем. Але я не могла повернутися. Щороку я казала собі: ще трохи, ще одна сходинка. Я закінчила університет із відзнакою, влаштувалася в маленьку фірму, почала з посади помічниці. Крок за кроком я піднімалася – менеджерка, керівниця відділу, директорка філії. Я працювала вдень і вчилася вночі, здобула другу освіту, опанувала мови. Але що б я не робила, у голові звучав голос мами: «Замало».
Мені було тридцять п’ять, коли я очолила регіональний офіс компанії. Зарплата дозволяла купити квартиру, машину, але я не відчувала радості. Я хотіла лише одного – повернутися додому, стати перед матір’ю і спитати: «Тепер достатньо?» Але я відкладала, казала собі: ще трохи, ще вище. І так минали роки.
У сорок сім я досягла вершини. Я стала генеральною директоркою великої компанії – такої, про яку пишуть у новинах.
Мої рішення впливали на тисячі людей, мої слова слухали. Я мала все, про що мріяла в юності, – статус, гроші, повагу. Але вночі, коли гасли вогні офісу, я дивилася на стару коробку з листами до Христі і розуміла: усе це нічого не варте, якщо я не повернуся додому.
Я зібралася з духом. Купила квиток до рідного містечка, взяла ту саму коробку з листами і поїхала. Я уявляла, як зайду до старого будинку, де пахне маминими пирогами, як побачу маму і скажу: «Мамо, я зробила все, що могла. Я гідна бути матір’ю Христі». Я готувалася до її суворих очей, до питань, до мовчання. Але я вірила, що вона мене пробачить.
Коли я підійшла до будинку, серце калатало. Двері були ті самі – дерев’яні, з облупленою зеленою фарбою. Я постукала. Двері відчинила молода жінка – висока, з моїми очима і світлим волоссям, зібраним у хвіст. Вона тримала в руках ганчірку, ніби прибирала. Я завмерла.
– Вам кого? – спитала вона, посміхаючись.
– Я… до Галини, – відповіла я тремтячим голосом.
Вона опустила очі. «Мами немає. Її не стало три роки тому».
Світ зупинився. Я стояла, тримаючи коробку, і відчувала, як усе, заради чого я жила, руйнується. Мама пішла, і я не встигла. Не встигла сказати, що виправдала її сподівання, що стала тією, ким вона хотіла мене бачити. Усе – кар’єра, посада, успіх – було марним. Я не встигла.
Жінка запросила мене в дім. Я сіла за старий стіл, де колись мама різала овочі для борщу. Пахло так само – деревиною і травами, але без маминого тепла дім здавався порожнім. Я дивилася на жінку і розуміла, хто вона. Моя Христя. Моя донька.
– Ти Христя, так? – тихо спитала я.
Вона кивнула, і в її очах промайнуло щось тепле, але водночас сумне. «Мама Галина все мені розповіла перед тим, як пішла. Я знаю, хто ти».
Я відчула, як сльози підступають до очей. Я хотіла сказати так багато, але слова застрягли. Яке право я мала стояти перед нею після всіх цих років? Я досягла всього, але втратила найголовніше – шанс бути її матір’ю.
– Я не знала, як прийти раніше, – почала я. – Я хотіла довести… Мама казала, що я не гідна тебе виховувати. Я старалася, училася, працювала, піднімалася. Я думала, якщо стану кимось, вона дозволить мені повернутися. Але я запізнилася.
Христя дивилася на мене, і я боялася побачити в її очах докір. Але вона простягнула руку і торкнулася моєї. «Вона пишалася тобою, – сказала вона тихо. – Мама Галина показувала мені твої фотографії в газетах. Вона казала, що ти досягла того, про що вона мріяла. Але вона шкодувала, що відправила тебе. Вона просила мене пробачити її… і тебе».
Я заплакала. Усе, що я будувала роками, раптом стало таким дріб’язковим. Я досягла вершин, але втратила маму і доньку. Я відкрила коробку, дістала листи. «Це тобі, – сказала я. – Я писала їх усі ці роки. Я ніколи не забувала».
Христя взяла листи, перегорнула кілька сторінок. Її очі заблищали. «Ти писала мені, що любиш зірки, – сказала вона. – Я теж їх люблю».
Ми говорили до пізньої ночі. Христя розповіла, що вона вчителька, що в неї є чоловік і маленький син, мій онук. Вона показала мені його фотографію – хлопчик із кучерявим волоссям і моїми очима. Я слухала, як вона розповідає про своє життя, і відчувала, як у моєму серці оселяється тепло. Вона не тримала на мене зла. Вона прийняла мене.
Я залишилася в містечку на кілька днів. Христя запросила мене до себе додому. Її син, Олесь, одразу потягнув мене до саду, щоб показати, як він годує кроликів. Я сміялася, дивлячись, як він тягне морквину, і думала: може, ще не все втрачено?
Я не встигла сказати мамі, що я гідна. Але, дивлячись на Христю, на її сім’ю, я зрозуміла: гідність – це не посада і не гроші. Це любов, яку я можу дати. Я не поверну втрачених років, але я можу бути тут зараз. Для Христі, для Олеся, для себе.
Того вечора ми з донькою сиділи на ганку, пили чай і дивилися на зірки. Вона поклала голову мені на плече, і я відчула, що нарешті вдома. Моя дорога була довгою, але я знайшла свій шлях.
