Мій син розвивався як усі діти, але потім щось пішло не так і виявилося, що він живе в іншій реальності і навіки залишиться маленькою дитиною, в кращому разі зі свідомістю восьмирічного хлопчика. Ніякої чарівної пілюлі чи процедури не існувало, щоб виправити його стан.
Звичайно, що з такою дитиною в наш час нелегко, а тоді це означало, що я буду лише займатися ним і годувальником в родині був чоловік.
Наша донечка Оленка була нашою опорою і надією, бо вона не сприймала братика, як щось нерідне, вона радо з ним бавилася, коли вони були менші, а потім вже навчилася мені допомагати з ним і я могла на неї залишити Владика, коли йшла в магазин, бо знала, що хоч вона і молодша за нього по віку, але все вже розуміє краще за нього.
Йшли роки і якось ми так вже прижилися, що й почувалися краще, бо побут був налагоджений, вже з усім змирилися і навчилися жити.
Оленка якраз мала йти вчитися в кулінарне училище, як раптово зліг мій чоловік. я не розуміла за що Бог мене так карає, бо засобів для існування взагалі не стало: один лежачий, один маленький і жодного годувальника.
Тоді Оля запропонувала, щоб ми пекли на замовлення торти та пляцки. Я вхопилася за цю ідею, бо в моїй голові була одна паніка і жодної конструктивної ідеї.
З часом навчилися брати продукти за дешевшою ціною, далі вже підвищували ціну на продукцію і так виживали.
Я не знаю, щоб робила без Оленки, бо якби не вона, то ми б усі опинилися на опіці у держави.
З часом нам почало вистачати грошей на прожиття, а далі вже дійшла черга і до чоловіка, щоб віддати його в реабілітаційний центр. Там сказали, що ми надто довго тягнули, але зроблять, що можуть.
Знаєте, це така полегкість настала, коли з твоїх рук лежача людина сходить хай і не надовго, але все одно, хай на три місяці – то було просто свято. ми приїжджали усі до Василя і тішилися його успіхам, бо він вже рухав дуже добре руками, міг себе при підняти і ми вірили, що з часом, він пересяде на коляску.
За цими всіма клопотами я й незчулася, як ми вже печемо торт для Оленки з тридцятьма свічками.
– Доню, – спохватилася я, – А як же твоє особисте життя? Ти для мене завжди моя маленька квіточка, але ж тобі вже тридцять і треба про власну родину думати.
– Мамо, я не буду виходити заміж, – сховала очі вона.
– А чого?
– Який чоловік захоче мати таку дитину, – вона кивнула на Владика, – А такого як тато більше нема.
Мені серце мало не тріснуло. Яка ж я перед нею винна! Закрила її в двокімнатній квартирі, щоб вона мені допомагала вижити, а вона ж зовсім нічого не знає!
– Оленко, прости мене, дитино, прости, – я впала перед нею на коліна, – Ти не моя рідна дитина, доню, в тебе в самої будуть здорові дітки.
Я їй розповіла, що після того, як Владику виповнилося п’ять років і ніхто не давав втішних прогнозів, я більше не хотіла мати дітей, не хотіла ризикувати. Ми порадилися з Василем, що після того, як нас не стане, у Владика має бути хтось, хто б піклувався про нього. І ми удочерили Оленку.
То було егоїстично з мого боку, але я полюбила її і не хотіла ніколи відкривати, що вона не наша.
Вона мені пробачила і це просто чудо! Вона зізналася, що давно кохає чоловіка і він не раз просив її заміж, а тепер вона скаже «так».
У нас онучка, така гарна. Василь возить її на своїй колясці, бо тільки так вона засинає, а Владик може від неї не відходити, коли ми з Оленкою на кухні.
Я дуже вірю, що наші труднощі вже би мали завершитися, але точно знаю, що ми з усім справимося, бо ми один за одного, а не кожен сам за себе.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
Запрошуємо на наш канал на Youtube.
Будемо вдячні, якщо підпишитеся на нас!
