Я завжди вірила, що сім’я — це єдине місце, де немає «твого» чи «мого». Усе спільне, усе для рідних. Мій Назарчик, мій син, — він для мене весь світ.

Я ростила його сама, без батька, який залишив нас, коли хлопчику було лише три рочки. Ох, як же важко було! Працювала на двох роботах, крутилася, мов білка в колесі.

Вдень гнула спину на швейній фабриці, а ночами шила на замовлення, щоб заробити зайву копійку. Бувало, втомлювалася так, що очі самі заплющувалися, але я все одно сідала біля Назара, читала йому казки, гладила по голівці. Він засинав, а я дивилася на нього і думала: все це недарма. Моя любов, моя турбота — вони дадуть йому краще життя.

Кар’єру я будувала важко. Починала простою швачкою, а начальство, знаєте, не дуже поспішало просувати одиноку матір. Шепотілися за спиною: «Куди їй, із дитям на руках?» Але я не здавалася.

Крок за кроком, через піт і сльози, я таки стала керівницею цеху. Не для себе старалася — для Назара. Щоб у нього було все, чого я не мала.

Я вчила його бути добрим, працьовитим, поважати інших. І, здається, мені це вдалося: мій хлопчик виріс розумним, чуйним, закінчив університет, знайшов гарну роботу.

Коли одружився з Марічкою, я прийняла її, як рідну. Хоч, признаюся, десь у глибині душі відчувала легкий укол — мій Назарчик тепер не тільки мій.

Коли Назар купив квартиру, я аж сяяла від радості. Нове гніздечко для мого сина і його дружини! Я одразу взялася до справи: обирала меблі, шукала гарні штори, радила, як краще все облаштувати.

Хіба ж я могла стояти осторонь? Я ж мама, моє серце завжди з ними. Замовила добротну шафу, дорогі гарнітури — усе, щоб їхній дім був затишним, як у людей.

Я ж не для себе, я для них старалася! Але як усе обернулося. Ох, яке ж це було для мене потрясіння! А почалось усе із простого прохання – дати мені ключі від нової квартири.

— Ну ти мене, мабуть, не так зрозумів, Назарчику? — сказала я, щиро здивована, і приклала долоню до вуха, ніби могла краще почути його слова. — То повтори ще раз: ти кажеш, мені не зробиш дублікат ключів? Мамі?

Я дивилася на сина і не впізнавала його. Мій Назар, мій хороший хлопчик, раптом каже таке! Невже так можна з рідною матір’ю?

— Мамусю, ми ж говорили про це, — пробурмотів він, ковтаючи слова і не підводячи на мене очей.

— Та що ж тут говорити? — я сіла зручніше у крісло, оглядаючи простору нову квартиру. — Хіба я чужа? Я ж тільки допомогти хочу. Я ж для вас стараюся. Он шафу замовила, завтра привезуть. Дорогий, добротний меблевий гарнітур! А ти ключі не дамо. Як це так?

Марічка, його дружина, встала від столу й спробувала посміхнутися, але я бачила — посмішка та була награною.

— Світлано Михайлівно, ми дуже вдячні за вашу турботу, але ж ми самі хотіли меблі обирати.

— Ой, та що ви там оберете? Знаю куди обирати ходите, той непотріб картонний берете! Ви ж молоді, вам досвіду не вистачає. А я за вас переживаю! Щоб гарно було, щоб усе по-людськи!

Я говорила від душі, бо ж хіба мама не має права допомогти? Хіба я щось погане хочу? А вони стоять обидвоє насупились, ніби я не дати, а забрати хочу.

— Мамо, — почав Назар, але зупинився. Очі в нього були втомлені, ніби я примушую його щось незрозуміле робити. — Ми хочемо самі облаштувати свій дім. Без чиїхось порад.

— Без моїх порад?! — голос у мене зірвався, хоч я й не хотіла. — Тобто я вам уже й не потрібна? Все, що я роблю, все не так? Я ж для вас стараюся, щоб у вас усе було як найкраще!

Я бачила, як Марічка подивилася на нього, а він — на неї. І в очах у них — змова. Проти мене, рідної матері.

— Світлано Михайлівно, — нарешті мовила невістка тихо, — ми просимо лише трохи поваги до нашого простору. Ми не проти вашої допомоги, але не такої.

Тут у мене все перед очима попливло. Як це — «не такої»?! Я ж останнє від себе відбираю! Я ж ці шафи, ці покупки — усе для них! А вони..

— Значить, я вам заважаю? — ледве прошепотіла я, ховаючи сльози. — Я вже не потрібна своїм дітям. І ключів мені не можна, і поради мої не треба.

Назар мовчав. А я підвелася, зібрала свою сумку, в якій лежали каталоги з меблями, маленькі гостинці для них, і пішла до дверей.

— Мамо, будь ласка, — почав він, але я не дала йому закінчити.

— Нічого, Назарчику, нічого. Ви тепер дорослі. Розберетеся без мене. Я ж тільки хотіла допомогти, а вийшло, що зайва. Ну то й добре. Щастя вам, дітки.

Двері за мною зачинилися, а в душі так млоїло, так, що не передати.

Я сиділа у своїй маленькій квартирі, вдивляючись у порожню чашку. У голові крутилися думки, а всередині все ще жило обурення від тієї розмови з Назаром і Марічкою.

Я ж для них старалася! Навіть шпалери замовила — шикарні, за десять тисяч, у їхню нову вітальню. Думала, оцінять, зрадіють, що мама подбала про красу їхнього дому.

Але ж ні! Кур’єр подзвонив мені вчора, розгублений, каже:

— Ніхто не відчинив, не прийняли доставку.

Я чекала, що Назарчик зателефонує, що вони вдвох прибіжать, вибачатимуться, скажуть: «Мамо, пробач, ми помилилися». Але ні дзвінка, ні кроку до моєї хати. Тиша. Як так можна? Як можна так не поважати рідну матір?

Я не розумію. Хіба я щось погане роблю? Хіба не моє право — піклуватися про свого єдиного синочка? Я ж для нього все життя поклала, ночей не досипала, здоров’я своє не берегла. А тепер що?

Чим більше думаю, тим більше розумію. що ота його Марічка, ця його дружина, стоїть між нами, як стіна. Це ж вона, напевно, його налаштовує!

Відколи це в родині мама не може допомогти, порадити, подбати? Я бачила, як вона на нього дивиться, як шепоче щось, коли думає, що я не чую.

То це вона відвертає мого Назара від мене. Ач яка? Хоче, щоб він забув рідну матір? Але й назар себе показав із несподіваного боку: замість того, аби одразу дружині показати, хто для нього головний, аби виставити пріоритети правильно, він відмовчується.

Сиджу, дивлюся на телефон, а він мовчить. Я ж не чужа, я ж для них живу! І що тепер? Як мені врятувати мого хлопчика від цієї жінки, яка не дає йому зі мною спілкуватися?

Як повернути його любов, його повагу? Може, поговорити з ним наодинці, без неї? Може, написати листа, вилити душу, нагадати, як я його ростила?

Говорила з подругами, а у тих одне на устах:

— Він дорослий. галко, відпусти вже його.

Але що означає “дорослий”. Все він мені чужий раптом став тільки тому, одягнув обручку на палець. Уже й нього матері немає. немає сім’ї. зникла повага і пам’ять про жінку, яка його любить по справжньому?

Чи, може, є хтось, хто порадить, як відкрити йому очі на цю Марічку, що сіє розбрат у нашій сім’ї? Я бажаю синочку тільки щастя, а ця пані явно має якісь свої плани.

Як же мені сина свого урятувати, як повернути до нормального життя? Як вернути усе, як ц нас було, до появи от цієї його Марічки?

Головна картинка ілюстративна.