Місто вже щосили імітувало свято, у будинку навпроти вікна миготіли гірляндами — синіми, жовтими, червоними. Я дивилася на них крізь напівпрозору тюль і відчувала лише втому.
Я засмикнула штору. На холодильнику бурчав телевізор, заповнюючи порожнечу кухні зайвим шумом.
— Мам, зроби тихіше, — Артем з’явився на порозі, протираючи кулаками очі.
Син виглядав зовсім маленьким у своїй піжамі з динозаврами. Я присіла перед ним, поцілувала в маківку. Волосся пахло сном і трохи — манною кашею.
— Пробач, котику. Іди лягай, я зараз вимкну.
Він пішов, тупцяючи босими ногами по лінолеуму. Я лишилася біля раковини. На столі лежали два фантики від дешевих карамельок — Артем приніс із садочка. Треба було б нагримати, змусити прибрати, навчити порядку… Але сил не було.
Я зім’яла папірці й відкрила дверцята під мийкою.
Сміття вже не вміщалося у відро. Звідти тягнуло чимось кислим. Можна було б залишити до ранку, але я знала: якщо не винесу зараз, цей запах просочить усю кухню.
Я накинула куртку прямо на домашній светр, взула старі кросівки й вийшла в під’їзд. На першому поверсі під ногами хрустіло конфеті. З квартири сусідки Оксани чувся сміх. Двері якраз відчинилися, і звідти вийшов чоловік у червоному жупані з наклеєною бородою, а за ним — дівчина в блакитному. Вони швидко попрямували до виходу.
Оксана стояла на порозі, поправляючи яскраво-червону помаду. Побачивши мене з пакетом, вона хмикнула:
— Віко, привіт! Ти що, на ніч сміття? Кажуть, грошей не буде.
— Привіт. Грошей і так нема, тож прикмети не діють. Бачу, у вас гості?
— Та Олег мій Насті свято влаштував. Викликав Миколая. Слухай, а той актор нічогенький такий. Без обручки, я помітила.
— Через рукавиці побачила? — я не втрималася.
— Я таке відчуваю, — Оксана підморгнула. — Тобі б теж треба бути активнішою. Чоловіки не люблять тих, хто вічно зі сміттям і втомленим виглядом.
Я нічого не відповіла й вийшла на вулицю. Сніг падав рідкий і мокрий. Біля смітників стояв той самий «Миколай». Він уже зняв шапку й бороду, відкривши обличчя — звичайне, трохи втомлене, із власною акуратною борідкою.
— Ти додому? — запитала його помічниця, сідаючи в таксі.
— Так, — відповів він глибоким, спокійним голосом. — Їдь, я сам. Тримай костюм, занесеш завтра в контору.
Машина поїхала. Чоловік залишився стояти під ліхтарем, закурюючи. На вигляд йому було за тридцять. Я викинула пакет і пройшла повз, намагаючись не дивитися в його бік.
Вдома мити посуд не захотілося. Руки після другої зміни в супермаркеті ледь слухалися. Я сіла на диван і сама не помітила, як заснула.
Наступного дня в магазині було людно. Перед святами всі раптом згадали, що їм треба горошок і майонез. Я саме виставляла цукор на полиці, коли побачила Оксану. Вона пливла залом, а її новий Олег штовхав візок, повний ігристого й делікатесів.
— О, Віко, працюєш? — вона зупинилася поруч. — Слухай, а ти Артему когось замовляла на свято?
— Ні. Не до того зараз.
— Даремно. Дітям треба казка. Хочеш, дам номер того вчорашнього? Він мені передзвонював, номер лишився.
Вона швидко щось натиснула в телефоні. Мій мобільний у кишені дзижкнув.
— Дякую, Оксано. Мені треба працювати.
— Давай-давай.
Увечері адміністраторка магазину сухо повідомила, що премії не буде — через велику недостачу в бакалії, яку «розкидали» на всіх. Це була остання крапля.
— Я звільняюся, — сказала я, кидаючи робочий жилет на стіл.
— Прямо зараз? Перед святами? — здивувалася та.
— Прямо зараз.
Я вийшла на вулицю. Навколо було занадто багато вогнів, занадто багато фальшивої радості. «Свято ніхто не подарує, роби його сама», — почула я уривок чиєїсь розмови по телефону. І це прозвучало як команда.
Дістала телефон, знайшла номер, який скинула сусідка.
— Алло. Це Матвій? Мені потрібен Миколай. Для сина. Можете сьогодні на сьому?
— Вибачте, я не професійний актор, просто виручив друзів… — голос був той самий, спокійний.
— Будь ласка. Син дуже чекає. Я заплачу.
Він мовчав кілька секунд.
— Кажіть адресу.
Коли я повернулася додому, сусідка баба Марія, яка сиділа з Артемом, простягнула мені папірець.
— Ось, лист написав. Сказав, щоб я відправила, поки ти не бачиш.
Я розгорнула аркуш. «Святий Миколаю, мені не треба машинку. Я хочу, щоб мама не плакала на кухні. І щоб ми пішли на ковзанку з татом».
Я прикусила губу. Машинка — величезна, на управлінні — вже місяць лежала схована на балконі. Я відкладала на неї гроші пів року.
О сьомій пролунав дзвінок. Артем кинувся до дверей. На порозі стояв Матвій у своєму жупані.
— О-хо-хо! Чи є тут хтось, хто чекав на диво? — пробасив він.
Артем застиг від захвату. Поки він розповідав вірш, я непомітно витягла коробку з балкона й поставила біля ялинки.
Коли Матвій закінчив, він кивнув на подарунок.
— Оце так! Бачиш, Артеме, Миколай знає про твої мрії.
Я вийшла за ним у коридор. Простягнула гроші, але він відсторонив мою руку.
— Не треба. Зі святом.
Він натиснув на ручку дверей, але та видала дивний хрускіт. Двері не піддалися. Матвій смикнув сильніше — ніяк.
— Замок заклинило, — констатувала я, смикаючи ручку зі свого боку. — Він і раніше заїдав.
— Є інструменти? — він зняв шапку. Під нею виявилося втомлене, але зовсім не старе обличчя.
Артем притягнув свій іграшковий набір. Матвій посміхнувся.
— Цим не вийде.
Я принесла стару викрутку й плоскогубці. Матвій зняв жупан, лишившись у светрі, і сів на підлогу біля дверей. Минуло пів години, потім година.
— Слухайте, Матвію. Скоро ніч. У сусідки є ключі, але вона поїхала до дітей у передмістя, буде вранці. Може… може, ви просто повечеряєте з нами? У мене курка в духовці. Все одно ми нікуди не вийдемо.
Він подивився на двері, потім на нас.
— Добре. Бо я зранку нічого не їв.
Ми вечеряли на кухні. Телевізор на холодильнику показував «Один вдома». Артем засипав Матвія питаннями про оленів, а той серйозно відповідав, що олені зараз на технічному обслуговуванні.
— Ви справді інженер? — запитала я, помітивши, як вправно він крутив ту нещасну викрутку.
— Будівельник, — відповів він. — А Миколай — це так, підробіток на один вечір. Друг попросив, у нього донька захворіла.
Він пішов вранці, коли сусідка відімкнула нас зовні. Подякував за вечерю і пішов, забравши свій костюм у пакеті.
Я думала, на цьому все. Але через два дні він подзвонив.
— Віко? Я тут замок купив. Хороший, надійний. Можна зайти поміняти?
Він прийшов увечері. Поки він працював, Артем крутився поруч.
— Готово, — Матвій витер руки ганчіркою. — Тепер не застрягнете.
— Скільки я вам винна за замок?
— Ніскільки. Але Артем казав про ковзанку. У мене в суботу вихідний. Підемо?
Я подивилася на нього. У його очах не було того масного блиску, як у чоловіків Оксани. Тільки спокій.
— Підемо.
…Минуло майже дев’ять місяців. Початок жовтня видався теплим і золотим. Я йшла по тротуару, притримуючи сумку, яка здавалася важчою, ніж зазвичай. Живіт уже помітно округлився під плащем.
Біля під’їзду на лавці сиділа Оксана. Біля неї стояв черговий «Олег» чи «Ігор».
— О, Віко, привіт! — Оксана зміряла мене поглядом. — Ти що, дитину чекаєш?
— Так, — посміхнулася я.
З під’їзду вийшов Матвій. Він мовчки забрав у мене сумку й обняв за плечі.
— Йдемо, рідна. Нам час на УЗД.
Ми повільно пішли до машини. Старий замок на дверях під’їзду клацнув за нашими спинами, а в моїй руці була велика й тепла долоня Матвія. Диво таки сталося. А ви вірите в дива?
