Ми з чоловіком разом прожили вісімнадцять років і я вирішила, що з мене вже годі. Діти дорослі, їм вже мами і тата так не треба, як в маленькому віці, то вже й я можу передихнути.
Чи ми погано жили? Та так, як усі – трохи сварок, трохи образ, а те все приправлене в останні роки ще й байдужістю.
Мій чоловік має такий характер, як в жінки, просто неймовірно істеричний. За всі ці роки нашого спільного життя, він не вирішив жодної нагальної проблеми, а все я.
Візьмемо найбанальніше – поламався перекривач води до пралки і звідти почала текти вода. Його реакція:
– Знову на гроші, ніхто не може по-людськи зробити сантехніку. А я казав, не бери знайомого сантехніка, а краще взяти дорогого, але він зробить все на роки.
От тобі й зекономили! От тобі й знайомі. Де я маю взяти ключ та це відкрутити? Як я це маю полагодити?
А в мене вже на душі закипає. Я шукаю сантехніка по оголошенню, купую той перехідничок. Сантехнік приходить і дивиться на цю «проблему» і каже мені:
– Пані, а у вас чоловіка нема, що ви мене через таку дурницю викликаєте?
– Є, але він не вміє таке зробити, – вже виправдовую чоловіка.
Сантехнік поцокав язиком, зробив і наприкінці сказав, що йому стидно за таку дрібницю брати гроші, хіба візьме на бензин, що потратив.
І так з усім по господарству. А того господарства – невеличка квартира. І все його нервує і дратує, що інші неякісно роблять свою роботу, за яку він платить, бо він вважає, що людина має зробити добре.
Знову ж приклад з ванною – встановлювали нову душову, але майстер так «зробив», що чоловік мусив сам силіконити, але знову вийшла винна я.
– Бо тобі нової душової треба! Бачиш, які пішли майстри – почав мені жалітися, що немає грошей, що якісь має проблеми і я його пожалів та дав ще зверху, а він добре не зробив, а я гроші витратив і ще мушу сам доробляти та тратити на матеріали!
– То ти чужу людину жалієш, а рідній жінці мозок виїдаєш?
– А кому я ще маю таке говорити?
Загальну картину ви бачите – він має право нити, а я лиш мовчати та робити. Звичайно, що терпілося, бо й добрі моменти були, та й діти…
Але стукнуло мені сорок років і я оглянулася назад – отак моє життя скінчиться з цим чоловіком і ніякої радості. Та й подруги мої так само думають про своїх чоловіків, як і я, але ніхто не наважився на кардинальні кроки.
Після чергової поломки в хаті я не витримала і сказала, що з мене годі і я подаю на розлучення. Ви б його бачили! Образила його до глибини душі, а те, що він собі дозволяв всі ці роки – то так, дрібничка.
Вирішила і зробила. Питання житла не стало принциповим, бо мені тітка залишила стару квартиру в яку я переїхала, а діти залишилися в більшій з ним. Та як залишилися, вони більшу частину часу й так на навчанні.
Скажу чесно, що перші кілька місяців я була неймовірно щаслива – воля! Ніхто мені не гудить над душею, нікому не треба виварювати та випікати та шкарпетки по хаті визбирувати.
А далі стали мене подруги сторонитися, в гості перестали запрошувати, бо я, бачте, можу на їхніх чоловіків зазіхати! Та мені вони сто років не потрібні! Але де… Все рідше зустрічаємося з ними, діти далеко і якось стало нудно.
Почала ловити себе на думці, що сумую за колишньою квартирою, за тим запахом яблучного пляцка, який так любив мій чоловік.
А ще на роботі до мене почали залицятися наші підстаркуваті розлученці, що мені взагалі було неприємно, бо вони мені теж не потрібні.
Кілька разів була на побаченні з чоловіками з всесвітньох павутини, так би мовити, але там між картинкою і реальністю – пропасть. Ну от чужі люди і все, не можу я себе обманути і сказати, що з кимось треба й далі жити.
А подруги лиш видзвонюють:
– Ну як ти? Знайшла вже собі чоловіка?
– Ні, не знайшла і шукати не хочу!
Розумієте, яка несправедливість? В 20 тебе батьки всіма силами випихають заміж, а в сорок тобі суспільство теж каже – будь біля когось, бо сама, то загроза для одружених?
Я нічого не розумію і вже жалкую, що розлучилася, бо мій колишній чоловік хоч і був нестерпним, але в порівнянні з іншими – то таки найкращий варіант.
І от не знаю – чи вертатися до нього, чи це зараз такий період, що я ще не звикла бути сама?
