Ситуація була завжди одною і тією ж впродовж цих років – я нишком прокрадалася до хати, роззувшись вже перед ганком, старалася аби жоден скрип мене не видав, але вона все одно чітко говорила з ліжка:
– Де ти вешталася до цих пір? Хіба такої поведінки я тебе вчила? Ти хочеш так закінчити, як я?!
Я не хотіла так як мама. Бо це було дуже сіро і нудно. Вона ростила мене сама, цю історію вона розказувала мені багато разів: він приїхав заробити швидких грошей на шахті, обіцявся, що забере її з собою, як тільки облаштує для них житло. Вона чекала, чекала, чекала.
Коли зрозуміла, що при надії, то була певна, що коханий буде так само радий, як і вона. Але він так і не з’явився і не написав за всі ці роки ні слова.
– Я так не хотіла, щоб була дівчинка, ти ж знаєш, не хотіла аби вона повторила мою долю. Ти ж у мене розумниця, правда? Ти ж не підеш по моїх стопах?
Як було піти по її стопах, коли ми жили в половині хати, завжди разом, бо й працювали на одному підприємстві. Варто було мені сказати, що я з кимось зустрічаюся, як у неї зразу був тиск і вона заламувала руки на кого ж я її покидаю.
Як я могла її покинути, коли вона мене виростила сама?
Отак і жила…
А тоді з’явився Максим, такий, такий… Клявся в любові і казав, що нема вже чого чекати в моєму віці – треба почати жити:
– Про що ти, Марино, мрієш все життя?, – спитав він якось мене.
– Я мрію побачити море, синє-синє, а потім зелене і бірюзове…
– То я тебе на море й заберу. Чекай від мене звістки.
Максим поїхав. А я стала чекати. Чекання було обтяжене маминими карканнями:
– Ой, повторила ти мою долю, повторила….
А, коли й я зрозуміла, що при надії, то не могла той материн погляд винести. Максим не писав і я зрозуміла, що не хочу жити життям своєї матері. Зроблю все, але не буду так жити. Я вирішила цю проблему сама.
А далі я збирала на море! Цілий рік збирала, уявляла, як прийду така вся на пляж, а там Максим, а я й на нього бровою не поведу.
Я знала лише, що він з Одеси і все, тому то гуляла містом, тримаючи спину рівно аби не бути сутулою, коли Максим мене зустріне за рогом… за отим рогом… чи за отим…
Вже й відпустка добігала кінця і я остаточно перестала шукати голку в копиці сіна.
Аж тут – він, не сам, а з жінкою і двома вже величенькими дітьми.
– Привіт, Максиме, – привіталася я з ним на очах у дружини.
Ви б бачили його! Мало в пісок не зарився… А я все до нього, наче й дружини з дітьми немає:
– Чого ж не прислав мені телеграму, що гніздечко наше влаштував, щоб я мрію свою здійснила?
– Максиме! Хто це?!, – верескнула жінка.
– О, пані, я та з ким він про море на териконах мріяв… Ото смішна ситуація, правда?
Далі зібрала своє речі і пішла. Теж мені, останній шанс, а яким колись був самовпевненим, а зараз не знає з якого боку перед жінкою падати на коліна.
На цьому фоні самотність не здалася мені такою вже й страшною.
Отак віку й дожила поруч з мамою, а тепер вже й сама. Ну, хоч море в своєму житті побачила – хоч на щось та слова Максима пригодилися, хоч за щось є йому дякувати.
Фото Ярослава Романюка.
