Мій наречений Тарас — моя опора, мій найкращий друг, і ми разом уже три роки. Цієї осені ми плануємо весілля — скромне, без зайвого пафосу, але сповнене любові.

Ми мріємо про власну квартиру, і заради цього відкладали кожну копійку. Але останні місяці життя випробовує нас на міцність: Тарас втратив роботу, а його мати просить у нас велику суму грошей.

Ця ситуація поставила нас перед складним вибором, і я досі не знаю, чи правильне рішення ми прийняли.

Три роки тому я зустріла Тараса на вечірці у подруги. Він стояв біля вікна, тримаючи в руках склянку компоту — так, компоту, бо він не вживає нічого міцнішого.

Його усмішка була такою щирою, що я не могла не підійти. Ми розговорилися, і я дізналася, що він працює кранівником на будівництві, любить слухати музику 80-х і мріє про власний дім.

Я тоді щойно закінчила медичне училище і почала працювати в салоні краси — роблю перманентний макіяж і нарощування вій. Моя зарплата була скромною, але я була щаслива, бо любила свою справу.

— Олено, ти коли-небудь думала, як воно — мати свій куточок? — спитав він мене одного вечора, коли ми гуляли парком після вечірки.

— Звісно, думала! Але це ж так дорого, Тарасе. Хіба реально? — відповіла я, дивлячись на зорі.

— Реально, якщо вдвох. Я вірю, що ми зможемо, — сказав він, і його очі світилися впевненістю.

Відтоді ми почали мріяти разом. Ми уявляли, як облаштуємо нашу майбутню квартиру: я хотіла велике дзеркало в передпокої, а Тарас мріяв про крісло-гойдалку біля вікна.

Ми вирішили, що весілля буде скромним — у кафе, з найближчими друзями, без тамади й гучних гулянь. Усе заради того, щоб швидше зібрати на перший внесок за кредит на житло.

Півтора року тому ми зняли квартиру в старому будинку на околиці міста. Вона була маленькою, з пожовклими шпалерами, але для нас це був наш маленький світ.

Я працювала в салоні, а в вечірній час вчилася на заочному в медичному інституті. Мої клієнтки почали рекомендувати мене подругам, і за останні пів року я нарешті отримала стабільний дохід — близько 25 000 гривень на місяць.

Тарас заробляв більше, працюючи у приватній будівельній компанії. Ми відкладали майже половину наших зарплат, мріючи про власне житло.

— Олено, дивись, я порахував: якщо ми й далі так економитимемо, то за два роки назбираємо на перший внесок! — якось увечері сказав Тарас, показуючи мені таблицю в телефоні.

— Ти серйозно? Це ж реально! — я кинулася йому на шию, і ми довго сміялися, уявляючи, як обиратимемо квартиру.

Але пів року тому все змінилося. Фірма, де працював Тарас, потрапила в халепу: директор виїхав, щось накрутивши у документах, і роботу компанії призупинили.

Тарас залишився без стабільного доходу. Він не з тих, хто опускає руки, тож почав підробляти в таксі. Але заробітки були мізерними і вони ледь покривало наші витрати.

— Тарасе, може, я візьму більше клієнток? — запропонувала я якось за вечерею.

— Ні, Олено, ти й так працюєш до ночі. Я щось придумаю, — відповів він, але я бачила, як його турбує ця ситуація.

Незабаром друг Тараса, Богдан, запропонував йому роботу — на будові готелю в Буковелі. Зарплата обіцяла бути вдвічі більшою, ніж у його попередній компанії. Фірма була перевірена, і ми вирішили, що це наш шанс.

Тарас погодився, а я, щоб зекономити, переїхала до мами. Ми домовилися, що він працюватиме там кілька місяців, щоб ми могли вирівняти наше фінансове положення і потім, зрештою вирішити де будемо жити.

— Олено, я не хочу їхати, але це для нас, для нашого майбутнього, — сказав він перед від’їздом, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не розплакалася.

— Я знаю, Тарасе. Я чекатиму. І пиши мені щодня, добре? — попросила я.

Чотири місяці Тарас працював далеко від дому. Він приїздив додому лише двічі, на кілька днів. Ми спілкувалися по відеозв’язку, і я бачила, як він втомлюється, але його голос завжди був сповнений оптимізму.

За цей час ми назбирали більше, ніж планували..

— Олено, ти уявляєш? Ми можемо взяти квартиру трохи більшу, ніж планували! — сказав Тарас, коли приїхав востаннє.

— Це просто казково, — усміхнулася я, і ми почали гортати сайти з нерухомістю, мріючи про нашу майбутню оселю.

Але за два місяці до весілля сталася подія, яка все змінила. Мати Тараса, пані Марія, зателефонувала йому ввечері. Я сиділа поруч, коли він узяв слухавку.

— Сину, мені потрібна твоя допомога, — сказала вона, і її голос тремтів. — Твій батько, він знайшов мої заощадження на ремонт квартири. 150 000 гривень вклав у нове авто. Я не знаю, що робити. Труби старі і течуть, ми із сусідами домовились замінити вже ось. А тепер як? Мені незручно просити, але мушу: позичте із своїх заощаджень, я поверну поступово.

Я побачила, як Тарас змінився в обличчі. Його батько давно жив як хотів того сам, і це не перший раз, коли він завдавав клопоту сім’ї. Пані Марія планувала ремонт уже кілька років, відкладаючи гроші зі своєї скромної зарплати продавчині.

— Мамо, я не знаю. Це велика сума, — тихо сказав Тарас. — Ми з Оленою відкладали на квартиру.

— Я розумію, але ж я твоя мати! Невже ти не можеш допомогти? — її голос став різкішим.

Я сиділа мовчки, але в душі відчувала сум’яття. Мені було шкода пані Марію, але я не могла не думати про наші плани. 150 000 гривень — це дуже велика сума грошей.

І найголовніше — вона не згадала нічого про повернення грошей. Виходило, що ми маємо просто віддати їх, щоб вона зробила ремонт у своїй квартирі, але не матимемо ніяких гарантій повернення?

Після розмови Тарас довго мовчав. Я намагалася його підтримати:

— Тарасе, я розумію, що ти хочеш допомогти мамі. Але це наші спільні гроші. Ми так довго їх збирали.

— Я знаю, Олено. Але вона моя мама. Як я можу їй відмовити? — він виглядав розгубленим.

Через кілька днів пані Марія зателефонувала мені. Я не очікувала цього, бо ми з нею спілкувалися не так часто.

— Олено, ти ж розумієш, у якій я ситуації? — почала вона. — Тарас каже, що це ваше спільне рішення, але я знаю, що ти впливаєш на нього. Невже тобі важко піти назустріч?

Я відчула, як усе всередині стиснулося. Мені не подобалося, що вона намагається зробити мене винною.

— Пані Маріє, це питання між вами і Тарасом. Я не хочу бути втягнутою в це, — відповіла я якомога спокійніше.

— Олено, ти станеш частиною нашої сім’ї. Невже тобі байдуже до моїх проблем? — її голос став різким, майже вчительським.

Я поклала слухавку, відчуваючи, як тремтять руки. Мені не хотілося бути “крайньою” в цій ситуації, але я розуміла, що пані Марія не відступить.

Тарас думав два тижні. Ми багато говорили, іноді сперечалися. Я намагалася пояснити, що не проти допомогти, але мене бентежить, що його мати не пропонує повернути гроші. Він погоджувався, але я бачила, як його гризе почуття провини.

Нарешті він запропонував компроміс: дати матері 50 000 гривень, які вона не муситиме повертати, а решту вона могла б зібрати сама.

Ремонт ванної можна було б зробити, а туалет — облаштувати пластиковими панелями, які ми з Тарасом допомогли б установити.

— Це ж розумно, правда? — спитав він мене, коли ми сиділи на кухні.

— Так, Тарасе. Це чесно. Ми допомагаємо, але не втрачаємо все, що зібрали, — відповіла я, відчуваючи полегшення.

Але коли Тарас озвучив цю ідею матері, вона відреагувала різко:

— Пластикові панелі? Ти серйозно? Я мріяла про гарну плитку, нову шафку! А ти пропонуєш мені якийсь дешевий варіант? — її голос дзвенів від обурення.

— Мамо, ми намагаємося допомогти. Але ми не можемо віддати все, що зібрали, — терпляче пояснював Тарас.

— То може, ви весілля відкладете? На пів року, наприклад. За цей час назбираєте ще, — запропонувала вона.

Я відчула, як усе в мені закипіло. Відкласти весілля? Це було як насмішка. Ми з Тарасом мріяли про цей день, планували його місяцями. Я не могла повірити, що вона пропонує таке.

— Ні, мамо. Весілля ми не відкладемо, — твердо сказав Тарас.

Після цього розмова перейшла на підвищені тони. Пані Марія закидала Тарасу те, що він “не має совісті” і “не піклується про сім’ю”. А потім вона додала:

— Це все Олена тобі голову заморочила! Якби не вона, ти б мені допоміг!

Я сиділа в іншій кімнаті, але чула кожне слово. Мені хотілося увірватися і сказати, що це несправедливо, але я стрималася. Тарас захищав мене, але я бачила, як йому прикро.

— Мамо, не чіпай Олену. Це моє рішення, — сказав він, але його голос тремтів.

У кінці пані Марія сказала:

— Та хай вам ваші гроші будуть не в руку! Щастя вони вам не принесуть!

Я не витримала. встала, одягла куртку і пішла до виходу разом із Тарасом:

— Пані Маріє, будь ласка, більше не телефонуйте мені. І не шукайте винних. Зрештою, у нас попереду весілля і спільне життя, сім’я своя. Якщо вам гроші потрібні, продавайте авто, що придбав ваш чоловік. А ми з вами ще навіть не родичі, аби я вам такі послуги робила.

Пані Марія з нами нині не розмовляє, дуже ображена. На весіллі її не було, бачте все вона викрутила так, ніби ми відмовились допомогти їй у безвихідній ситуації.

Але скажіть, ми повинні були?

Головна картинка ілюстративна.