— Мамо, ти серйозно? — голос Олени дзвенів від обурення, її очі блищали від сліз, які вона стримувала. Ми стояли в її маленькій кухні, де пахло свіжозвареною кавою, але атмосфера була далека від затишної. — Ти знову відмовляєшся посидіти з дітьми? Я ж не прошу багато, лише пару днів на тиждень, щоб я могла хоч трохи видихнути!

Я зітхнула, тримаючи в руках чашку, яку вона щойно мені налила. Її голос був вимогливим і різким, але я не могла поступитися.

— Олено, я ж не кажу, що не люблю твоїх дітей. Вони мої онуки, і я їх обожнюю. Але я не можу кидати все своє життя, щоб щодня возити їх на гуртки чи сидіти з ними до ночі. У мене свої справи, свій ритм.

— Свій ритм? — вона різко поставила свою чашку на стіл, кава ледь не вихлюпнулась. — Мамо, ти на пенсії! Який у тебе ритм? Я ж не прошу тебе жити з нами! Просто допомогти іноді! Я сама не справляюся, невже ти цього не бачиш? У мене двоє дітей, робота, а Сергій увесь час на відрядженнях!

— А ми з твоїм батьком як справлялися? — мій голос мимоволі став твердішим. — Ми самі вас із братом виростили, без бабусь і дідусів. І ніхто нам не дорікав, що ми щось не так робимо. Ти сама вирішила народити дітей, то й відповідальність на тобі.

Олена дивилася на мене так, ніби я щойно зрадила її. Її губи тремтіли, і я знала, що вона ось-ось розплачеться. Але я не могла відступити. Це був момент, коли яповинна була відстояти себе і я це зробила.

Мене звати Наталія, мені 54 роки, і я живу в невеличкому місті на заході України. Усе моє життя — це мозаїка з сімейних радощів, особистих перемог і тихих моментів, коли я можу просто посидіти з книжкою чи попрацювати в саду.

У мене є чоловік, Василь, з яким ми разом уже 30 років, двоє дорослих дітей і двоє онуків, яких я люблю понад усе. Але останнім часом я все частіше відчуваю, що моя донька, Олена, хоче, щоб я змінила своє життя заради її дітей. І я не впевнена, що готова до цього.

Мої онуки, Софійка та Максимко, — це справжнє диво. Софійці шість, вона жвава, як сонячний промінь, і постійно розповідає історії про своїх ляльок.

Максимкові чотири, і він обожнює бігати за м’ячем у дворі. Я люблю балувати їх подарунками: то нову сукню для Софійки, то машинку для Максимка.

Щоліта ми з Василем беремо їх на море, до Одеси, де вони ганяють по пляжу, а я насолоджуюся їхнім сміхом. Але Олена хоче більшого — щоб я стала нянькою на повний день, водила дітей до школи, на танці, на малювання. І тут наші погляди розходяться.

Олена — моя молодша дитина, їй 28. Вона працює маркетологинею в місцевій компанії, а її чоловік, Сергій, часто їздить у відрядження. Вони живуть у квартирі за 15 хвилин від нас, і я часто приходжу до них у гості.

Але щоразу, коли я заходжу, Олена починає скаржитися: на брак часу, на втому, на те, що я мало допомагаю. Я розумію, що їй важко, але я не хочу втрачати себе, щоб стати просто бабусею на побігеньках.

Одного осіннього вечора я сиділа з Василем у нашій затишній вітальні. За вікном шурхотів дощ, а ми пили трав’яний чай. Я розповіла йому про чергову розмову з Оленою.

— Вона знову просила посидіти з дітьми, — сказала я, розмішуючи ложечкою мед у чашці. — Каже, що я егоїстка, бо не хочу допомагати.

Василь підняв брови, відірвавшись від газети.

— Наталю, ти ж і так багато для них робиш. Подарунки, поїздки на море. Чому вона думає, що ти мусиш усе кинути?

— Вона каже, що часи змінилися, — зітхнула я. — Що зараз дітям потрібен постійний нагляд, бо всюди небезпека. Але ж ми якось вас виростили без усього цього!

— Отож, — Василь посміхнувся. — Ми самі справлялися. І Олена з Сергієм теж можуть. Вони молоді, у них є сили.

— Але вона ображається, — я відставила чашку. — І я не знаю, як їй пояснити, що я не проти допомагати, але не хочу, щоб це стало моїм обов’язком.

Василь задумався, а потім сказав:

— Може, поговори з нею ще раз? Але спокійно, без сварок. Поясни, що ти любиш онуків, але хочеш мати і своє життя.

Я кивнула, хоча знала, що ця розмова буде непростою.

Наступного тижня я запросила Олену на каву до нашого будинку. Я спекла її улюблений яблучний пиріг, сподіваючись, що солодкий аромат розрядить напругу. Ми сиділи за столом, і я вирішила почати перша.

— Оленко, я хочу, щоб ми поговорили, — сказала я м’яко. — Я бачу, як тобі важко, і мені прикро, що ти думаєш, ніби я не хочу допомагати.

Вона глянула на мене з підозрою.

— То чому ти відмовляєшся? Я ж не прошу щодня сидіти з дітьми. Просто іноді, коли я не встигаю.

— Я розумію, — я намагалася підібрати слова. — Але в мене теж є свої плани. Я ходжу на йогу, доглядаю сад, зустрічаюся з подругами. Я не хочу, щоб моє життя звелося тільки до ролі бабусі.

Олена зітхнула, її плечі опустилися.

— Мамо, я не хочу тебе образити, але мені здається, що ти не розумієш, як мені важко. У мене двоє дітей, робота, а Сергій постійно у відрядженнях. Я просто не встигаю!

— А пам’ятаєш, як ми з татом вас виховували? — я посміхнулася, намагаючись розрядити атмосферу. — У нас не було ні бабусь, ні нянь. Ми самі все робили. І ти виросла чудовою.

— Але тоді було інакше! — Олена підвищила голос. — Зараз усе складніше. Дітей самих не залишиш, на вулиці небезпечно, а гуртки коштують 5000 гривень на місяць на дитину! Я не можу все тягнути сама.

— Я розумію, що часи змінилися, — сказала я. — І я готова допомагати. Але не щодня. Може, ми домовимося про один день на тиждень? Я забиратиму дітей зі школи чи водитиму на гуртки.

Олена аж підскочила.

— День? А що я мушу в інші дні робити?.

— Інші? Ти мене вибач, але я просто не можу виділити більше часу.

— Олено, ти чуєш себе? — я намагалася тримати голос спокійним, але всередині закипала. — Ти вимагаєш, щоб я кинула все заради твоїх дітей, але я не можу бути на двох життях одночасно! Я не відмовляюся допомагати, але ти маєш поважати моє життя також. Ти лиш про себе і думаєш.

Олена відкинулася на спинку стільця, її очі звузилися.

— Життя? Мамо, ти серйозно? Я благаю тебе про допомогу, а ти мені про своє життя? — її голос тремтів від образи. — Я думала, що сім’я — це коли ми підтримуємо одне одного, а не коли ставимо умови!

Я відчула, як сльози от-от підуть із очей, але я не могла дозволити собі піддатися. Я зробила ковток кави, щоб зібратися з думками.

— Оленко, сім’я — це підтримка, але не ціною втрати себе. Я люблю твоїх дітей, ти знаєш. Я готова забирати їх зі школи раз на тиждень, водити на гуртки, коли зможу. Але я не можу замінити тобі няню чи стати другим батьком. Ти з Сергієм маєте знайти свій баланс.

Вона різко встала, відсунувши стілець із таким звуком, що я здригнулася.

— Знаєш, мамо, я думала, ти зрозумієш адже тобі свого часу було не просто із нами двома. Але ти думаєш тільки про себе! — Олена схопила сумку й попрямувала до дверей. — Я сама впораюся, як завжди.

— Олено, зачекай! — я підвелася, але вона вже грюкнула дверима. Я залишилася стояти посеред кухні, тримаючи в руках холодну чашку. Яблучний пиріг стояв недоторканим, а в горлі стояв клубок. Я не відчувала, що винна, але було дуже неприємно.

Пізніше того вечора я сиділа з Василем у вітальні. Дощ за вікном посилився, і його шурхіт лише погіршував мій настрій.

— Вона знову образилася, — тихо сказала я, дивлячись у чашку з чаєм. — Сказала, що я егоїстка.Василь поклав руку мені на плече.

— Наталю, ти зробила все, що могла. Ти запропонувала допомогу, але вона хоче більшого. Дай їй час. Вона заспокоїться.

— А якщо ні? — я глянула на нього, відчуваючи, як очі защипали. — Якщо вона так і не зрозуміє?

Василь зітхнув.

— Тоді вона сама має навчитися справлятися. Ти не можеш жити її життям.

Я кивнула, але сумніви не відпускали. Може, я справді була надто жорсткою? Чи, може, Олена мала рацію, і я не бачила, як їй важко? Я знала одне: ми з донькою опинилися по різні боки прірви, і я не уявляла, як її подолати.

Скажіть, невже якщо ти стала бабусею то просто зобов’язана присвятити себе онукам забувши про власні потреби?

Головна кратинка ілюстртаивна.