“Я розумію твої мотиви, доню, – сказала свекруха стоячи у дверях, – але хочу тобі сказати, що ти не права. Можна було з мамою своєю на одинці поговорити, чи якось делікатніше все це мовити. А тепер і я виявилась вплутаною в це. Невже не розумієш, що своїми словами ти усім прикрощів завдала?”.
Я слухала її розумні слова а в самої аж пар вухами йшов. Якщо вже на те пішло то я готова повторити свої слова знову і знову. Зрештою, терпіти подібні вибрики у присутності гостей, ай і від мами рідної, я наміру не маю. От послухайте, як іло було.
Моя мама скільки себе я пам’ятаю постійно порівнювала мене із кимось. Із дитинства я чула, що сусідська дівчинка краще виглядає, акуратніша, успішніша і вчиться набагато ліпше. Я ж була не такою в усьому і скрізь.
Зізнаюсь, що спочатку я вірила у слова мами рідної і вважала що вона права у кожній фразі, аж поки не зустріла свого чоловіка. саме Артем вселив у мене віру в себе і довів усім не тільки мені, а й усім навколо, що його дружина найкраща, найрозумніша і найпривабливіша.
Коли ж моя мама намагалась знову мене із кимось порівнювати я сприймала це із усмішкою і переводила її слова на жарт. Спочатку вона з себе виходила, а потім узагалі перестала так говорити, адже зрозуміла, що на це ніхто не реагує.
Однак, коли на світ мій синочок з’явився все повторилось, от тільки тепер порівнювала моя мама онука і завжди він у порівняннях програвав іншим.
— А сусідська дівчинка у місяць мама говорила і пироги пекла, а твій лиш хникати вміє, – чула я постійно.
Я намагалась узагалі обмежити спілкування її і дитини. на всі її слова подібні реагувала вкрай негативно і просила так не робити, але вона ніби й не чула.
Того дня ми святкували рочок синові. зібралось досить багато гостей, хоч і була одні рідні і друзі. За столом було шумно і весело, аж тут я чую як моя мама вголос і при всіх починає:
— У сусідки синок у рік вже ходить і букву “р” говорить чітко. Вчора зі мною розмовляв навіть. Уже називає усі предмети я його розуміла. А наш… ой, ну самі бачите, ні ходити ні балакати. Оля в мене така сама була. У сестри син уже й англійську читає вільно, а вона і українських букв не знала.
То була остання крапля. Найостанніша з усіх і я не витримала:
— А ми всі в тебе, мамо, – кажу їй голосно, – що ж ти з нас хочеш? Он Оксана Василівна. – вказую на свекруху, – У твоєму віці вже комерційний директор у міжнародній компанії, а ти як шила тюлі в сімнадцять, так і шиєш у п’ятдесят. Що ж ти хочеш від нас.
За столом запанувала тиша одразу. Мама моя шумно встала з-за столу і вийшла, я її навіть спиняти наміру не мала. А от свекруха побігла за нею, щось втішала, пояснювала, що я не те мала на увазі.
Рік минув, мама моя до нас не приходить і зі мною не балакає. Оксана Василівна постійно мені говорить, що я повинна із мамою поговорити і вибачитись перед нею за свої слова. Більш того, навіть чоловік каже, що я не права.
А тепер поясніть мені, хіба я не вірно зробила?
Ще за себе я б промовчала і на жарт перевела, але за малого однорічного…
Ви б змовчали? Теж вважаєте, що я не правильно вчинила?
25,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
