Це був один із найважчих діалогів у моєму житті. Минуло майже три місяці відтоді, як мій колишній чоловік, Олег, потрапив у складну ситуацію після автомобільної пригоди, і його нова обраниця одразу ж відмовилася від будь-якої відповідальності.

Я щодня відвідувала його в медичному закладі, допомагаючи з організаційними моментами та доглядом, але мого сина, Сашка, я не могла змусити піти до батька.

Після того, як Олег став почуватися трохи краще, він попросив поговорити із сином. Я домовлялася із Сашком три дні. Зрештою, він погодився.

Вони зустрілися в палаті. Сашко, якому вже виповнилося чотирнадцять, стояв високий, стриманий, дивлячись на батька без тіні емоцій.

Олег почав говорити, його голос був тихий і винуватий.

— Сашко, сину, я знаю, що припустився величезної помилки, пішовши від вас. Я завдав тобі болю. Пробач мені, якщо зможеш.

Сашко мовчав, дивлячись у підлогу.

— Я хочузапитати, — Олег завагався, — чи зможу я повернутися до вас? Чи зможете ви прийняти мене назад, коли я одужаю?

Сашко підняв голову і подивився на мене. У його очах було одне запитання: “Ти справді хочеш цього?”

Я зрозуміла, що зараз маю вчинити не як ображена дружина, а як мудра мати, яка повинна дати синові відчути його важливість і відповідальність.

— Сашко, — мій голос був спокійний і твердий, — вирішуй ти. Ти у нас зараз головний чоловік у домі, і твоє слово буде остаточним.

Сашко знову подивився на Олега. Він мовчав хвилину, дві. Я відчувала, як напруга в кімнаті зростає. Усі наші три місяці важкої боротьби за існування, його злість, мої сльози — усе зійшлося в цьому моменті.

Нарешті Сашко видихнув і сказав, не змінюючи виразу обличчя:

— Добре. Одужуй.

Це було все. Жодної радості, жодних обіймів, жодного слова про повернення. Це було холодне, але відповідальне рішення, яке, тим не менш, означало шанс.

Олег лише кивнув, розуміючи, що більшого він зараз не заслуговує.

— Дякую, сину.

Мене звати Катерина. Мій чоловік, Олег, пішов із сім’ї несподівано. Просто одного вечора він прийшов, зібрав речі і повідомив, що знайшов інше життя.

Нашому синові, Сашку, тоді було вже тринадцять. Вік сам по собі дуже складний, перехідний, сповнений внутрішніх сумнівів і зовнішньої бравади. А тут ще й ця сімейна драма, яка просто вибила ґрунт з-під наших ніг.

Перший час я була просто розгублена. Я плакала, не знала, як пояснити синові те, що сталося, і як нам далі жити.

Одного разу Сашко повернувся додому зі школи. Він зайшов у вітальню і застав мене у сльозах.

— Що трапилося, мамо? Ви з татом посварилися? — запитав він, збентежений.

Потім він перевів погляд на гачки у передпокої. Вони були порожніми. Окрема ніша для батькового взуття на стелажі теж була незайнята.

Сашко нерішуче продовжив:

— Він де?

Я, витерши сльози, змусила себе сумно усміхнутися.

— Його більше немає з нами. Він вирішив, що тепер у нього буде інша дружина.

Реакція сина була блискавичною. Він став наче вищий, і в його очах спалахнув злий вогник.

— Значить, я його знати не хочу! — заявив він категорично.

Я намагалася його умовити, пояснити, що це проблеми між дорослими, і вони не стосуються його, як сина.

— Сашко, не треба таких різких слів. Це проблеми між нами, а не між тобою і татом. Він тебе любить і обіцяв не зникати. Він буде тобі допомагати.

Переконати Сашка було неможливо. Він стояв на своєму, і його обличчя в одну мить стало на кілька років дорослішим.

— Він зрадник. Таких не можна пробачати, мамо, — його голос був сповнений твердої, дитячої рішучості.

Слова сина не були порожніми. У школі він став замкнутим, похмурим. У відповідь на будь-які зауваження вчителів — а вони посипалися, як із відра — він відповідав різко і нахабно.

Однокласники, які раніше його поважали, почали його уникати. Навіть на найпростіший, невинний жарт чи зауваження, Сашко реагував дуже неоднозначно.

Я стала постійною “гостею” у кабінеті заступника директора та самого директора. Мені було соромно, але я не знала, як впоратися з його внутрішньою образою, яка знайшла вихід у от такій формі.

Одного разу після чергового візиту до школи, коли мені зробили офіційне попередження, що сина поставлять на облік, я вирішила, що настав час для довгої і дуже важкої розмови.

— Сашко, сідай, — сказала я ввечері, коли ми були вдвох. — Нам треба серйозно поговорити про твою поведінку.

Він сів, дивлячись на мене з викликом.

— Що? Знову викликали? Ну і що? Хай вони мене поставлять куди хочуть. Мені все одно.

— Мені не все одно, сину, — я говорила тихо, але твердо. — Мені зараз і так дуже важко. Мені треба думати, як нам жити далі, як оплачувати рахунки, як впоратися з усіма проблемами. А ти своєю поведінкою додаєш мені нових. Ти мене не поважаєш, коли змушуєш мене йти до директора і вислуховувати, що ти витворяєш.

Сашко нахилив голову, і я побачила, що він мене слухає.

— Ти вже не маленький хлопчик. Твій тато пішов, і тепер ти маєш мені допомагати. Ти повинен поводитися не як дитина, а як чоловік, відповідальний за жінку. Ти зараз голова нашої маленької сім’ї.

Я не вимагала від нього дорослих вчинків, але я просила його про повагу і про відповідальність.

— Я можу впоратися з усіма проблемами, Сашко. Але я не можу впоратися з тобою. Ти маєш мені пообіцяти, що ти перестанеш створювати проблеми в школі.

На моє щастя, син мене зрозумів. Він довго мовчав, а потім підняв на мене очі.

— Добре, мамо, — сказав він. — Я обіцяю, що в школі все буде нормально.

Сашко дійсно вирівняв ситуацію. Я переконалася в цьому вже через місяць, коли зустрілася з класним керівником. Педагог сказала, що претензій до мого сина більше немає, і що його успішність покращилася. Вона, однак, порадила мені не розслаблятися, побоюючись нових сплесків його емоцій. Але я вже вірила в Сашка. Він не підвів.

Він став набагато зібранішим, стараннішим і дуже уважним до мене.

А одного разу, коли він повернувся пізно ввечері, він мене здивував.

— Мамо, — сказав він, коли ми вечеряли. — Я знайшов роботу.

— Яку роботу, сину? — я була вражена.

— Я влаштувався помічником на шиномонтаж, він за нашим будинком, — пояснив він. — Буду там підробляти після уроків.

Я була в захваті від його самостійності.

— Ти в мене просто неймовірний молодець! Як це тобі вдалося?

— Просто запитав. Вони погодилися, щоб я допомагав із прибиранням і подавав інструменти, — він виглядав гордим.

— Але навіщо, сину? — запитала я.

Він подивився на мене прямо.

— Щоб ти не брала від нього кошти, мамо. Ми самі з тобою впораємося. Я буду приносити гроші.

Я міцно обняла сина, відчуваючи величезну гордість. Він справді виріс і став чоловіком, про якого я просила.

— Ти у мене найкращий, Сашко. Ти так стараєшся. Але з фінансами, давай не будемо поспішати. Твій батько зобов’язаний їх перераховувати. Навіть якщо йому не дуже хочеться, він має виконувати те, що повинен. Це його обов’язок. А ти, якщо хочеш, можеш просто відкладати те, що заробляєш, на щось важливе для себе.

Сашко неохоче погодився. Він уже за перший робочий день відчув, як непросто даються заробітки.

— Добре, мамо. Але якщо він почне говорити, що не має грошей, я одразу кину йому свої.

Приблизно через рік після того, як Олег пішов від нас, мені зателефонували з лікарні. Повідомили, що він у складному стані після серйозної автомобільної пригоди.

Потім додали ще одну деталь, яка мене вразила: молода жінка, до якої він пішов, одразу подала на розлучення і відмовилася від будь-якого догляду за ним.

Звісно, я одразу поїхала до лікарні. Я вирішила ті організаційні питання, які залежали від мене. Колишньому чоловікові був потрібен щоденний догляд і хороше харчування. Від цього залежало, наскільки успішно пройде його відновлення.

Він відновлювався довго, близько трьох місяців. Я щодня навідувала його. Це було важко, але я розуміла, що не можу його кинути. У такому складному становищі не можна кидати нікого, навіть людину, яка вчинила непорядно. Сашко, хоч і не схвалював моїх щоденних походів, погодився з моєю позицією.

Коли Олег став почуватися трохи краще, він попросив мене поговорити із Сашком, щоб син його відвідав. І тут я зіткнулася з рішучим опором сина.

— Ні, мамо. Я не піду. Він не заслуговує мого часу, — сказав Сашко.

— Я розумію твою образу, сину. Але він твій батько, — я обережно підбирала слова. — Він зараз дуже слабкий. Йому потрібна підтримка. Просто піди і поговори. Як чоловік із чоловіком.

Я вмовляла його три дні. Зрештою, він погодився.

Їхня зустріч, як я вже розповідала, була напруженою і закінчилася моїм рішенням передати Сашкові відповідальність за майбутнє.

Сашко подивився на мене, я відповіла йому поглядом: “Ти мій чоловік. Тобі вирішувати”.

Його слово — “Добре. Одужуй” — стало для нас обох точкою відліку.

Коли я повернулась додому син довго зі мною не хотів розмовляти, а потім сказав:

– Якщо він повернеться. я піду.

Нині я розгублена і не знаю, що мушу робити. Батьки колишнього чоловіка старі люди, вони не зможуть йому надати належного нагляду і догляду. Покидати його ніби як не по-людськи. А з іншого боку: я бачу, що син не жартує.

То кого ж мені обрати?

Головна картинка ілюстративна.