Краплі дощу гучно стукали по сірому асфальту. Люди ховалися під парасольками різних кольорів. Я йшла повільно і переступала через великі калюжі. Мої черевики намокли ще двадцять хвилин тому. Мій плащ також став вологим. Я не звертала уваги на холод і вогкість. У моїй голові постійно звучали слова працівниці реєстратури.
Я відвідала міський центр здоров’я вчора. Останні кілька тижнів я відчувала сильну втому, постійно хотіла спати і не мала сил на звичайні хатні справи. Я вирішила перевірити стан свого організму. Працівниця в реєстратурі взяла мою особисту картку. Вона довго дивилася в монітор. Потім вона перевела погляд на мене. Її обличчя стало дуже серйозним.
— Вам потрібно терміново йти до головного фахівця. Ситуація складна.
— Що саме там вказано? — запитала я, відчуваючи тремтіння в руках.
— Я не маю права вам це озвучувати. Завтра приходьте на прийом до кабінету номер вісім.
Я йшла додому і плакала. Я думала про свою доньку Юлію. Їй нещодавно виповнилося шістнадцять років. Вона ще вчиться у школі. Хто буде піклуватися про неї, якщо мій стан погіршиться?
Я не знала, як повідомити цю новину своєму чоловікові Вадиму. Він завжди уникав складних розмов і не любив чужі проблеми. Я вирішила почекати кілька днів. До фахівця піду трохи згодом, після дня народження Вадима. Я не хотіла псувати йому настрій перед святом.
Я підійшла до свого будинку. Піднялася. Зайшла в квартиру. Вадим сидів на дивані. Він тримав у руках телефон. Він підняв очі і подивився на мене. Моє обличчя було мокрим від сліз.
— Що сталося? — запитав він.
Я мовчала. Я не мала сил говорити. Я просто стояла і дивилася на нього.
— Ти мовчиш. То ти все знаєш? — його голос став гучнішим.
— Знаю, — тихо відповіла я.
— Давно?
— Ні.
Вадим поклав телефон на стіл.
— Я сам хотів тобі розповісти, — сказав він. — Але тепер, коли ти все знаєш, ми можемо поговорити відверто. Нам потрібно розставити всі крапки над «і». Юля вже майже доросла. Вона зрозуміє мій вибір. Я не претендую на цю квартиру. А машину я заберу собі.
Я слухала його слова і не розуміла їхнього значення. Мій мозок відмовлявся обробляти цю інформацію. Я думала про свій фізичний стан, а мій чоловік говорив про поділ майна.
— Вадиме, ти про що говориш? — запитала я.
— То ти нічого не знаєш про Вікторію? — перепитав він.
— Хто це?
— Це жінка, яку я покохав. І з якою буду жити. А що ти мала на увазі?
— У реєстратурі сказали, що мої дані дуже погані і порадили терміново йти до головного фахівця.
Вадим махнув рукою. Він не підійшов до мене. Він почав ходити по кімнаті, засунувши руки в кишені штанів.
— Я допоможу тобі грошима, якщо треба. Але моє рішення незмінне.
— Ти вже допоміг, — сказала я.
Вадим підійшов ближче. Його голос став жорстким.
— Яка ж ти нудна, Ларисо. Я говорю тобі про своє нове життя, а ти знову шукаєш привід для жалю. Я втомився від тебе. Ти постійно скаржишся. Подивися на себе. Вікторія зовсім інша. Вона успішна жінка. Вона має два власні магазини одягу. Вона завжди доглянута. У неї гарні зачіски і дорогий одяг. А ти? Я постійно даю тобі гроші, а в тобі жодних змін. Тобі скільки не дай — у прірву.
Він розвернувся і пішов у спальню. Я чула, як він відкрив шафу. Він діставав свої речі і складав їх у велику чорну дорожню сумку. Я залишилася стояти у вітальні. Я не відчувала жодних емоцій. Мої руки опустилися вздовж тулуба.
Я відкладала візит до кабінету номер вісім ще кілька днів. Моя донька Юлія дуже хвилювалася за мій стан. Вона щовечора запитувала, як я почуваюся. Також вона дуже болісно сприйняла вчинок Вадима. До цього часу вона поважала його і вважала хорошим батьком. Тепер вона відмовлялася з ним говорити.
— Мамо, а хто ця Вікторія? — запитала Юлія одного вечора, коли ми вечеряли на кухні.
— Я не знаю, — відповіла я.
— Я сама запитаю, — сказала вона різким тоном.
Я дізналася від знайомих, що Вікторія справді мала два магазини. Вона познайомилася з Вадимом під час робочої презентації.
Через тиждень дощі припинилися. Моє самопочуття несподівано покращилося. Втома зникла. Тому я знову вирішила не йти до центру.
Вадим зателефонував і запитав про моє самопочуття. Потім сказав, що хоче швидко оформити документи на розлучення. Я погодилася.
— Це не займе багато часу, — додав він перед тим, як покласти слухавку.
А я нарешті зібралася з силами і пішла до головного фахівця в міський центр.
Я зайшла в просторий кабінет. За столом сидів літній чоловік у білій сорочці. Він взяв мою картку.
— Чому ви вирішили, що у вас критична проблема? — запитав він після кількох хвилин мовчання.
— У реєстратурі працівниця сказала, що мої показники дуже погані і мені треба готуватися до гіршого.
Фахівець похитав головою.
— Вона помилилася. Вашу картку переплутали з карткою іншої жінки зі схожим прізвищем. Ви абсолютно здорова людина. Усі ваші дані в межах норми. У вас немає жодних причин для хвилювання.
— А моя слабкість і постійна втома?
— Ви просто реагуєте на зміну погоди і багато працюєте. Більше відпочивайте і гуляйте на свіжому повітрі.
Я вийшла з кабінету. Я хотіла піти до реєстратури і влаштувати гучну сварку з тією працівницею. Але я зупинилася посеред коридору. Головне — мій організм функціонує нормально. А все інше тепер не має значення.
Процес розлучення пройшов спокійно. Ми підписали всі необхідні папери в кабінеті юриста. Вадим залишив мені квартиру, а сам забрав автомобіль.
Ми розійшлися в різні боки. Вадим переїхав до Вікторії. Він перестав телефонувати Юлії. Він обіцяв брати участь у її житті, але не виконав своєї обіцянки.
Минуло чотири роки. Початок літа видався холодним. Небо знову стало сірим. На вулиці йшов дрібний дощ. Люди знову ховалися під парасольками. Парасольки були єдиними яскравими речами на вулиці серед сірого асфальту і мокрих будинків.
Я йшла після роботи додому. Я зупинилася перед пішохідним переходом. Я тримала в руках жовту парасольку з малюнками великих соняшників. Поруч зі мною зупинився чоловік. Я подивилася на нього і впізнала Вадима.
Він дуже сильно змінився. Його волосся стало повністю сивим. На обличчі з’явилося багато глибоких зморшок. Він був одягнений у стару темну куртку, яка виглядала завеликою для нього. Його плечі були опущені. Він виглядав на десять років старшим за свій справжній вік.
— Привіт, — сказала я першою. — Як твої справи?
Вадим повернув голову. Він кліпнув очима.
— Привіт, Ларисо, — відповів він тихим голосом. — Якщо ти маєш вільний час, ми можемо зайти в кафе поруч. Там і поговоримо.
Я погодилася. Ми перейшли дорогу і зайшли в невелике приміщення з дерев’яними столами.
Ми сіли за стіл біля вікна.
— Я живу один, — почав він говорити. — Вікторія вигнала мене.
Я мовчки пила свій чай і слухала. Вадим розповів, що вони жили в квартирі Вікторії без офіційної реєстрації шлюбу.
Вона не хотіла оформлювати стосунки. Коли Вікторія вирішила відкрити третій магазин одягу, їй знадобилися великі кошти. Вона почала вимагала, щоб він допоміг їй фінансово.
Вадим продав свій автомобіль. Він віддав Вікторії всі гроші, які отримав від продажу. Також він віддав їй усі свої заощадження, які збирав кілька років. Вона взяла ці гроші і вклала їх у новий бізнес.
А через два місяці вона сказала йому зібрати речі і піти.
Вадим залишився без житла, без машини і без грошей. Він не міг повернутися до нашої квартири. Йому було соромно їхати в маленьке місто, де жили його батьки. Він звільнився зі своєї престижної роботи в офісі, бо йому потрібні були великі гроші для купівлі нового житла. Він поїхав в іншу країну. Тепер він працює на будівництві різноробом. Він приїхав сюди лише на два тижні, щоб відвідати старих батьків.
Він дивився на мене так, ніби чекав, що я запропоную йому повернутися. Його очі просили про допомогу. Я дивилася на нього прямо і холодно. Моє обличчя не виражало співчуття.
Я встала з-за столу. Залишила на столі гроші за свій чай. Взяла свою жовту парасольку.
— Бувай, Вадиме.
Я вийшла з кафе. Я відкрила парасольку і швидко пішла вулицею.
